Одна зі стін кімнати була завішена зброєю — висіли тут композиції із круглих щитів, схрещених протазанів[9], рогатин і ґвізарм[10], важких кончарів[11] і сокир. Половину протилежної стіни займала топка величезного каміну, над яким виднілися шеренги полущених та облізлих портретів. Стіна навпроти входу заповнена була мисливськими трофеями — сохаті лосі й розлогі роги оленів кидали довгі тіні на вишкірені голови вепрів, ведмедів і рисей, на кошлаті та пошарпані крила опудал орлів та шулік. Центральне — й почесне — місце займала побуріла, попсована, із вилізлою тирсою, макітра скельного дракона. Ґеральт підійшов ближче.
— Уполював його мій дідуньо, — сказало страшидло, кидаючи у жерло каміну величезну колоду. — То був, думаю, останній у цій місцевості, який дав себе вполювати. Сідай, госте. Ти, певно, голодний?
— Відмовлятися не стану, господарю.
Чудовисько усілося за стіл, опустило голову, схрестило на череві волохаті лапи, з хвилину щось бурмотіло, крутячи млинок гігантськими палюхами, після чого ревнуло стиха, гепнувши лапою об стіл. Полумиски й тарілки дзенькнули срібно та олов’яно, кришталево задзвонили бокали. Запахло печивом, часником, майораном і мускатним горіхом. Ґеральт не виказав здивування.
— Так, — потерло лапи чудовисько. — Це ж краще за слуг, ні? Пригощайся, гостю. Тут — пулярка, тут шинка з вепра, тут паштет з… Не знаю, з чого. З чогось. Отут — рябчики. Ні, зараза, куріпки. Переплутав закляття. Їж, їж. Це порядне, справжнє їдло, не бійся.
— Не боюся. — Ґеральт розірвав пулярку на дві частини.
— Я й забув, — пирхнуло чудовисько, — що ти не з лякливих. А, скажімо, звати тебе як?
— Ґеральт. А тебе, господарю?
— Нівеллен. Але в цих місцях кличуть мене Виродок або Іклач. І лякають мною дітей. — Чудисько влило собі у горло вміст величезного бокалу, після чого занурило пальчиська у паштет й вигрібло із миски десь із половину заразом.
— Лякають дітей, — повторив Ґеральт із повним ротом. — Напевне, безпідставно?
— Абсолютно. Твоє здоров’я, Ґеральте!
— І твоє, Нівеллене.
— Як тобі вино? Зауважив, що воно з винограду, а не з яблук? Але якщо тобі не смакує, начарую інше.
— Дякую, непогане. Магічні здібності маєш від народження?
— Ні. Тільки з того часу, як оце в мене виросло. Морда, значить. Сам не знаю, звідки то взялося, але дім виконує, що собі захочу. Нічого серйозного, умію начаровувати їдло, питво, одяг, чисту постіль, гарячу воду, мило. Будь-яка баба зуміє те саме й без чарів. Відчиняю і зачиняю вікна й двері. Запалюю вогонь. Нічого серйозного.
— І то — щось. А ту… морду, як ти кажеш, здавна маєш?
— Дванадцять років.
— Як то сталося?
— А тебе воно обходить? Налий собі ще.
— Охоче. Мене воно не обходить, питаю з цікавості.
— Причина зрозуміла й прийнятна, — гучно розсміялося чудовисько. — Але я її не прийму. Ніц тобі до того — і крапка. Утім, щоб хоча б частково заспокоїти твою цікавість, покажу тобі, як я виглядав раніше. Поглянь, он, там, на портрети. Перший, як дивитися від каміна, то мій татусь. Другий — одна зараза знає хто. А третій — це я. Бачиш?
З-під пилюки й павутиння, з портрету дивився водянистими очима такий собі товстунчик із пухким, смутним і прищавим обличчям. Ґеральт, якому відома була поширена серед портретистів схильність робити компліменти клієнтам, сумно покивав.
— Бачиш? — повторив Нівеллен, вишкіривши ікла.
— Бачу.
— Хто ти такий?
— Не розумію.
— Не розумієш? — Чудовисько підвело голову, баньки в нього загорілися, неначе в кота. — Мій портрет, гостю, висить поза світлом свічок. Я його бачу, але я не людина. Принаймні, не в цю мить. Людина, аби оглянути портрет, встала б і підійшла ближче, напевно, мусила б узяти підсвічник. Ти того не зробив. Висновок простий. Але я питаю відверто: ти людина?
Ґеральт не відвів погляду.
— Якщо ти так ставиш питання, — відповів він по хвильці мовчання, — то не до кінця.
— Ага. Хіба це не буде нетактовно, якщо я запитаю, ким ти, в такому разі, є?
— Відьмаком.
— Ага, — повторив Нівеллен за хвилину. — Якщо я добре пам’ятаю, відьмаки в цікавий спосіб заробляють собі на життя. За плату вбивають потвор.
— Ти добре пам’ятаєш.
10
Гвізарма — різновид держакової зброї, алебарда із гаком на кінці (для перерізання сухожиль коням та стягання вершників з сідла).