— Плати й вали звідси! — верескнув подзьобаний.
Незнайомець тільки тепер подивився на нього.
— Пиво доп’ю.
— А ми тобі допоможемо, — просичав бурмило.
Він вибив з рук рівійця кухоль і, одночасно хапаючи зайду за плече, вчепився пальцями у ремінь, який перекреслював навкіс груди чужинця. Один із тих, іззаду, піднімав кулак для удару. Чужак крутнувся на місці, вибиваючи віспуватого з рівноваги. Меч засичав у піхвах та коротко зблиснув у світлі каганців. Завирувало. Крик. Хтось із відвідувачів кинувся до виходу. З гуркотом упав стілець, луснула об підлогу глиняна миска. Корчмар — губи у нього тремтіли — дивився на жахливо розрубане обличчя віспуватого, який, чіпляючись пальцями за край шинквасу, саме зсувався, зникав з очей, немовби тонув. Ті двійко лежали на підлозі. Один нерухомо, а другий звивався і трясся у темній калюжі, що швидко збільшувалася. У повітрі, свердлячи вуха, вібрував тонкий, істеричний жіночий крик. Корчмар затремтів, хапнув ротом повітря й почав блювати.
Незнайомець відступив під стіну. Зігнутий, напружений, уважний. Меча він тримав обома руками, водячи вістрям у повітрі. Ніхто не рухався. Жах, неначе холодне багно, заліплював обличчя, сковував рухи й затикав горлянки.
Стражники увірвалися до корчми зі стукотом і грюкотом, утрьох. Мабуть, були поблизу. Мали напоготові оплетені ременями палиці, але, побачивши трупи, відразу вихопили мечі. Рівієць притулився спиною до стіни, лівицею витяг з-за халяви кинджал.
— Кинь те! — зарепетував один зі стражників тремтячим голосом. — Кинь те, харцизяко! Із нами підеш!
Другий стражник копнув лавку, що не дозволяла йому зайти до рівійця збоку.
— Біжи по людей, Жмутик! — крикнув до третього, який тримався ближче до дверей.
— Не треба, — сказав незнайомець, опускаючи меча. — Сам піду.
— Підеш, сучий вилупку, але на мотузці! — зайшовся отой, із тремтливим голосом. — Кинь меча, бо я тобі довбню розвалю!
Рівієць випростався. Швидко сунув клинок під ліву пахву, а правицею, здійнявши її над головою, у бік стражників, швидко накреслив у повітрі складний знак. Блиснули сріблясті заклепки, якими було густо всіяно довгі, аж по лікті, манжети шкіряного каптану.
Стражники відсахнулися на крок, закриваючи обличчя ліктями. Хтось із гостей схопився на ноги, хтось знову побіг до дверей. Ще раз, дико і страшно, закричала жінка.
— Сам піду, — повторив незнайомець гучним металевим голосом. — А ви троє — попереду. Ведіть до бургомістра. Я дороги не знаю.
— Так, пане, — проммимрив стражник, опустивши голову. Рушив до виходу, непевно озираючись. Двійко інших спішно пішли за ним, задкуючи. Незнайомець крокував слідом, ховаючи меча до піхов, а кинджал за халяву. Як проходили вони повз столи, то гості заслоняли лиця полами кубраків.
Велерад, бургомістр Визіма, пошкріб підборіддя й замислився. Не був він ані забобонним, ані боязким, але це не надихало його зостатися сам на сам із біловолосим. Нарешті він наважився.
— Вийдіть, — наказав стражникам. — А ти сідай. Ні, не тут. Отам, подалі, як твоя ласка.
Незнайомець усівся. Не мав він уже ані меча, ані чорного плаща.
— Слухаю, — сказав Велерад, бавлячись важкезним буздиганом[3], що лежав на столі. — Я Велерад, бургомістр Визіма. Що маєш мені сказати, мосьпане розбійнику, перед тим, як підеш до темниці? Троє убитих, спроба накласти прокляття — незле, аж ніяк незле. За такі речі у нас, у Визімі, на палю саджають. Та я людина справедлива, спочатку тебе вислухаю. Кажи.
Рівієць розстебнув кубрак, дістав з-під нього сувій білої козячої шкіри.
— На роздоріжжях, по корчмах прибиваєте, — сказав він тихо. — Правда те, що там пишете?
— А, — буркнув Велерад, дивлячись на витравлені на шкірі руни. — Така, значить, справа. Як я відразу не здогадався? Авжеж, найщиріша правда. Підписано: Фольтест, король, владця Темерії, Понтару й Магакаму. Виходить, правда. Але відозва відозвою, а закон законом. У Визімі я закон та порядок пильную! Людей мордувати не дозволю! Зрозумів?
Рівієць кивнув на знак того, що зрозумів. Велерад гнівно посопів.
— Знак відьмацький маєш?
Незнайомець знову поліз за комір каптану, видобув круглий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні було вибито голову вовка із вишкіреними іклами.
— Ім’я якесь маєш? Можеш будь-яке назвати, не з цікавості запитую, а щоб розмову полегшити.
— Звуся Ґеральтом.
— Та хоч і Ґеральтом. Судячи з вимови — з Рівії?