— Молодий я тоді був, — продовжував Нівеллен, — справжній молокосос, тож хлопці з дружини крутили мною, як хотіли. Я командував ними, як можеш здогадатися, так само, як товсте порося може командувати вовчою зграєю. Ми швидко стали коїти такі речі, яких татусь, якби був він живим, ніколи б не дозволив. До дідька подробиці, перейду відразу до справи. Одного дня помандрували ми аж до Ґеліболю, під Мірт, та пограбували храм. На додачу була там і молода жриця.
— Що то був за храм, Нівеллене?
— А зараза його знає, Ґеральте. Але мусив то бути недобрий храм. На олтарі там, як пригадую, лежали черепи й маслаки, горіло зелене полум’я. Смерділо як нещастя. Але до справи. Хлопці знерухомили жрицю й обдерли з неї шати, після чого сказали, що я мушу змужніти. Ну я і змужнів, дурний шмаркач. Під час змужніння жриця наплювала мені у пику і щось прокричала.
— Що?
— Що я потвора у людській шкірі, що буду потворою у потворній, щось про любов, про кров, не пам’ятаю. Кинджальчик, маленький такий, мала хіба, захований у волоссі. Вбила себе, а тоді… Ми втекли звідти, Ґеральте, кажу тобі, мало коней не позаганявши. Недобрий то був храм.
— Розказуй далі.
— Далі було так, як сказала жриця. За кілька днів прокидаюся я вранці, а слуги, як мене побачать, у крик і дременули геть. Я до люстра… Знаєш, Ґеральте, запанікував я, якийсь напад у мене стався, пам’ятаю все наче крізь туман. Коротше, були трупи. Кілька. Користався тим, що траплялося під руку, а зробився я раптом дуже сильним. А дім допомагав мені, як міг: грюкали двері, літав у повітрі реманент, вогонь палав. Хто зумів — той утік з переляку, тітонька, кузина, парубки з дружини, та що там — втекли навіть пси, виючи й підібгавши хвости. Утекла моя кицька Глитайка. Зі страху шляк трафив навіть папугу тітоньки. Скоро я лишився сам-один, ревучи, виючи, шаліючи, б’ючи що під руку трапиться — головним чином дзеркала.
Нівеллен перервав себе, зітхнув, шморгнув носом.
— Як напад минув, — продовжив він за хвилину, — було вже трохи запізно. Був я сам. Уже нікому не міг пояснити, що змінився я тільки й виключно ззовні, що хоча й у страшній подобі, але я лише дурнуватий підліток, що рюмсає у порожньому замку над тілами слуг. Потім прийшов потворний страх: вони повернуться, уб’ють, раніше, ніж я встигну щось пояснити. Але ніхто не повернувся.
Чудовисько замовкло на хвильку, витерло носа рукавом.
— Не хочу повертатися у ті перші місяці навіть подумки, Ґеральте, мене й зараз тіпає, як згадаю. Перейду до справи. Довго, дуже довго сидів я у замку, неначе миша під віником, і носа назовні не вистромляв. Якщо хтось з’являвся, а таке ставалось рідко, я не виходив, наказував домові пару раз гепнути віконницями або ревів собі через злив у дощову трубу — частіше за все, цього вистачало, аби за гостем тільки хмара куряви залишилася. Так було аж до дня, коли визирнув я на світанку у вікно — і що бачу? Якийсь товстун зрізає троянду з куща тітоньки. А треба тобі знати, що то не абищо, а небесні троянди з Назаїру, паростки ще дідусь привіз. Злість мене взяла, вискочив я надвір. Товстун, коли повернув собі голос, що його втратив був, як мене побачив, пропищав, що хотів тільки кілька квіточок для донечки, та щоб я над ним зглянувся, відпустив живого-здорового. Я вже приготувався витурити його за головну браму, коли мені як блиснуло щось, пригадав собі байки, які колись оповідала мені Лєнка, моя няня, стара карга. Зараза, подумав я, але ж кажуть, що гожі дівчата жаб на королевичів перетворюють і навпаки, так, може… Може, є у тій балаканині дещиця істини, якийсь шанс… Підскочив я на два сажні, заревів так, що дикий виноград зі стіни зірвався, та як крикну: «Дочка або життя!» Нічого кращого мені на думку не спало. Купець — бо то був купець, — у плач, а тоді визнав, що дочці його вісім років. Що, смієшся?
— Ні.
— Бо і я не знав, чи сміятися мені, чи плакати над своєю засраною долею. Жаль мені зробилося купчину, дивитися я не міг, як він тремтить, запросив його всередину, пригостив, на прощання відсипав золота та камінчиків у мішок. А треба тобі сказати, що у підземеллі лишилося чимало добра, ще з татусевих часів, я не дуже розумів, що із тим робити, тож міг дозволити собі широкий жест. Купець аж засяяв, дякував так, що весь обплювався. Певно, десь він похвалився своєю пригодою, бо й двох місяців не минуло, а сюди прибув інший купець. Мав із собою наготовлений чималий мішок. І доньку. Також величеньку.
Нівеллен випростав ноги під столом, потягнувся так, що аж крісло затріщало.