— Із купцем я домовився на раз-два, — продовжував. — Вирішили ми, що він її мені залишить на рік. Довелося допомогти йому чіпляти на мула мішок, сам би він його не підняв.
— А дівчина?
— Якийсь час її сіпало тільки від мого вигляду, вона була переконана, що я її ось-ось зжеру. Але за місяць ми вже їли за одним столом, теревенили й ходили на довгі прогулянки. Та хоча була вона мила й на диво кмітлива, язик у мене, коли я із нею балакав, заплітався. Бачиш, Ґеральте, я завжди був несміливим з дівчатами і завжди виставляв себе на посміховисько, навіть із дівахами зі скотарні, тих, із гноєм на литках, яких хлопці з дружини вертіли, як хотіли. Навіть ті наді мною потішалися. А вже тепер, думав я, із такою мордякою… Навіть не спромігся їй натякнути на причину, задля якої я так дорого оплатив рік її життя тут. Рік тягнувся, наче сморід за затяжним військом[12], аж врешті купець заявився й забрав її. Я ж, засмучений, замкнувся у домі й кілька місяців не реагував на жодних гостей із доньками, які тут з’являлися. Але за рік, проведений у товаристві, я зрозумів, як воно тяжко буває, коли немає до кого відкрити рота. — Чудовисько видало з себе звук, що мав бути зітханням, але прозвучав наче гикавка.
— Наступна, — сказав він за мить, — звалася Фенне. Була вона мала й кмітлива щебетуха, справжнісінький корольок. Зовсім мене не боялася. Одного дня, була саме річниця мого постригання[13], ми обпилися меду і… хе-хе. Одразу після всього я вискочив з ліжка — і до дзеркала. Визнаю, був я розчарований і засмучений. Морда лишилася така сама, ну, може, із трохи дурнуватішим виразом. А ще кажуть, що в казках — народна мудрість! Гівно воно, а не мудрість, і гівна варте, Ґеральте. Ну, але Фенне швиденько постаралася, аби я забув про переживання. То була весела дівчина, кажу ж тобі. Знаєш, що вона вигадала? Ми вдвох лякали небажаних гостей. Уяви собі: заходить такий на подвір’я, розглядається, аж тут із ревом на нього вискакую я — навкарачки, а Фенне, повністю гола, сидить у мене на спині й трубить у дідів мисливський ріг!
Нівеллен затрясся зі сміху, блискаючи білизною іклів.
— Фенне, — продовжив він, — була в мене цілий рік, а потім повернулася додому, із великим приданим. Зуміла вийти заміж за якогось власника шинку, вдівця.
— Розповідай далі, Нівеллене. Це цікаво.
— Вважаєш? — сказало чудовисько, із хрускотом дряпаючи між вухами. — Ну добре. Наступна, Примула, була донькою зубожілого рицаря. Рицар, як сюди прибув, мав худющого коня, заіржавілу кірасу й неймовірні борги. Паскудний він був, кажу тобі, Ґеральте, наче купа гною, і смердів так само. Примула, я руку міг би віддати відрубати, була зачата, коли він був на війні, не інакше, бо була вона досить гарненькою. І я у неї не викликав страху, що й не дивно, бо порівняно із її родичем я міг видатися й зовсім красивим. Мала вона, як виявилося, неабиякий темперамент, та і я набрався упевненості, тож задніх не пас. Уже через два тижні були ми із Примулою у дуже близьких стосунках, під час яких вона любила смикати мене за вуха й викрикувати: «Загризи мене, звіре!», «Розтерзай мене, тварюко!» і всякі такі ідіотизми. У перервах я бігав до дзеркала, але, подумай тільки, Ґеральте, дивився у нього з усе більшим занепокоєнням. Щоразу менше сумував я за поверненням того, менш згожого вигляду. Бач, Ґеральте, раніше я був наче кисле тісто, а зробився — хлоп хоч куди. Раніше я постійно хворів, кашляв, лилося в мене з носа, а тепер ніщо мене не брало. А зуби? Ти б не повірив, які я мав попсовані зуби! А тепер? Можу ніжку від стільця перекусити. Хочеш, перекушу ніжку від стільця?
— Ні. Не хочу.
— Може, й добре, — роззявило пащу чудовисько. — Панянку розважало, коли я так похвалявся, й у домі лишилося дуже мало цілих стільців. — Нівеллен позіхнув, язик при тому звернувся у трубку. — Щось змучився я балаканиною, Ґеральте. Коротше: були потім ще дві — Ілька та Веніміра. Усе відбувалося так само, аж до нудоти. Спершу мішанина страху й відрази, потім — нитка симпатії, зміцнена дрібними, але коштовними подарунками, потім «згризи мене, зжери мене усю», потім повернення татуся, сентиментальне прощання і зменшення скарбниці. Я вирішив робити більші перерви на самотність. Звичайно, у те, що дівочий поцілунок змінить мій вигляд, я вже давно перестав вірити. І змирився із тим. Більше того, я вирішив, що добре бути таким, який є зараз, і що жодних змін мені не треба.
— Жодних, Нівеллене?
— Жоднісіньких! Я ж кажу тобі: кінське здоров’я, пов’язане із цією подобою, — це раз. Два: моя інакшість діє на дівчат наче афродизак. Не смійся! Я більш ніж упевнений, що людиною мав би добряче побігати, аби добитися такої, скажімо, Веніміри, яка була вельми вродливою панною. Здається мені, що на такого, як на тому портреті, вона б навіть і не глянула. І по-третє: безпека. Татусь мав ворогів, кілька з них ще живі. Ті, кого вклала у землю дружина під моїм жалюгідним командуванням, мали родичів. У підвалах є золото. Якби не жах, який я викликаю, хтось би по мене прийшов. Хоча б і селюки з вилами.
12
Затяжне військо — різновид війська, яке формується із «затяжці», навербованих солдатів (на противагу війську охочому — добровольчому).
13
Обряд постригання — обряд переведення спадкоємця рицаря у воїнський стан; рицарі стриглися коротко, щоби волосся не заважало під шоломом.