Ґеральт підвівся, але, заворожений цією картиною, не зміг спромогтися хоч на якусь дію. Він почув слова, що глухо бриніли всередині черепа, наче під склепінням холодного й мокрого льоху.
Мій. Або нічий. Кохаю тебе. Кохаю.
Ще одне страшне, переривчасте, здушене кров’ю зітхання. Брукса шарпнулася і ще посунулася уздовж жердини, випростала руки. Нівеллен розпачливо заревів і, не відпускаючи ключини, спробував відсунути вампірицю якомога далі від себе. Марно. Та присунулася ще ближче й схопила його за голову. Він завив іще пронизливіше, закрутив волохатою довбешкою. Брукса знову посунулася по жердині й нахилила голову до горла Нівеллена. Ікла зблиснули сліпучою білизною.
Ґеральт скочив. Скочив, наче бездумна звільнена пружина. Кожен рух, кожен крок, який він мав зараз виконати, був його натурою, був завченим, невідворотним, автоматичним і смертельно точним. Три швидкі кроки.
Третій, як і сотні таких кроків до того, прийшовся на ліву ногу: був твердим, впевненим.
Закрут тулуба, різкий, замашний удар. Побачив її очі. Нічого вже не могло змінитися. Почув голос. Нічого. Крикнув, щоби заглушити слово, яке вона повторювала. Нічого не могло. Рубонув.
Ударив упевнено, як сотні разів до того, серединою леза, й одразу, продовжуючи рух, зробив четвертий крок і півоберт.
Клинок, під кінець півоберту вже звільнений, пішов слідом, сяйнувши, розсіюючи віялом червоні краплі.
Волосся кольору воронячого крила, віючись, хвилею, пливло у повітрі, пливло, пливло, пливло…
Голова упала на гравій.
Потвор все менше?
А я? Чим є я?
Хто кричить? Птахи?
Жінка в кожушку й блакитній сукні?
Троянда з Назаїру?
Як тихо!
Як порожньо. Яка пустка.
В мені.
Нівеллен, згорнувшись калачиком, корчачись від спазмів і тремтіння, лежав під стіною особняка в кропиві, обійнявши руками голову.
— Уставай, — сказав відьмак.
Молодий симпатичний чолов’яга міцної статури із блідою шкірою, який лежав під муром, підвів голову й роззирнувся навколо. Він був геть спантеличений. Протер очі великими пальцями. Глянув на свої долоні. Обмацав обличчя. Застогнав тихо, сунув пальця до рота й довго водив ним по яснах. Знову схопився за обличчя і знову застогнав, торкнувшись чотирьох спухлих ран на щоці, що кривавилися. Заридав, а тоді засміявся.
— Ґеральте! Як це? Як це воно… Ґеральте!
— Устань, Нівеллене. Встань і йди. У в’юках у мене є ліки, які потрібні нам обом.
— Я вже не маю… Не маю? Ґеральте? Як це?
Відьмак допоміг йому встати, намагаючись не дивитися на маленькі, такі білі, що аж прозорі руки, стиснуті на жердині, вбитій між малими груденятами, обліпленими вогкою червоною тканиною. Нівеллен знову застогнав.
— Вереена…
— Не дивися. Ходімо.
Вони пішли через подвір’я, повз кущ блакитних троянд, підтримуючи один одного. Нівеллен безупинно обмацував обличчя вільною рукою.
— Не віриться, Ґеральте. Після стількох років? Як воно можливо?
— У кожній казці є дещиця істини, — тихо сказав відьмак. — Кохання і кров. Обоє мають потужну міць. Маги та вчені сушать собі над тим голови вже багато років, але не дійшли жодного висновку, крім того, що…
— Що — що, Ґеральте?
— Кохання має бути справжнім.
Голос розуму-3
— Я — Фальвік, граф Моен. А це лицар Тай з Дорндаля.
Ґеральт недбало вклонився, розглядаючи рицарів. Обидва були в обладунках і кармінових плащах зі знаком Білої Троянди на лівому плечі. Це трохи здивувало відьмака, бо навколо, як він знав, не було жодної командорії ордену.
Неннеке, здавалося б невимушено й безтурботно усміхнена, помітила його здивування.
— Ці шляхетні добродії? — промовила знехотя, зручніше всідаючись на своєму схожому на трон кріслі, — перебувають на службі милостивого володаря цих земель герцога Гереварда.
— Князя, — виправив із притиском Тай, молодший з рицарів, пронизуючи жрицю ворожим поглядом світло-голубих очей. — Князя Гереварда.
— Не вдаватимемося у незначні ономастичні деталі. — Неннеке глузливо посміхнулася. — За моїх часів князями, зазвичай, титулували лише тих, у чиїх жилах текла королівська кров, але тепер це, здається, не має жодного значення. Повернімося до знайомства й з’ясування мети візиту лицарів Білої Троянди до мого скромного храму. Ти маєш знати, Ґеральте, що капітул саме клопочеться перед Геревардом про землі для ордену, тому багацько рицарів Троянди пішли на службу до князя. А чимало місцевих, як присутній тут Тай, присягнули й прийняли червоний плащ, котрий так йому личить.