Ґеральт усміхнувся, але не прокоментував.
— Та до справи. — Бургомістр зазирнув у кухоль і долив собі й рівійцю. — Деякі поради чаклунів здавалися мені аж ніяк не дурнуватими. Один пропонував спалити стриґу разом із палацом та саркофагом, другий радив відрубати їй довбешку заступом, інші більше схилялися до забивання кілків у різні частини її тіла, зрозуміло, удень, коли дияволиця спала у труні, виснажена нічними втіхами. На жаль, знайшовся один блазень, у загостреній шапці на лисій голові, горбатий пустельник, який придумав, що то є чари, що їх можна зняти і що зі стриґи знову стане Фольтестова донечка, чарівна, мов писанка. Треба тільки просидіти у крипті цілу ніч — і все, справу вирішено. Після чого — уявляєш, Ґеральте, що то був за дурень, — пішов він на ніч до палацу. Як легко здогадатися, мало що від нього лишилося, тільки шляпа та палиця. Але Фольтест учепився у ту ідею, як реп’ях у собачий хвіст. Заборонив будь-які спроби вбити стриґу, а з усіх закутків краю понастягував шарлатанів, аби ті відчарували принцесу зі стриґи. Ото була мальовнича компанія! Якісь баби покручені, якісь кульгавці, брудні, брате, завошивлені, аж жаль брав. Ну й гайда вони чарувати, головним чином над мискою та кухлем. Зрозуміло, декого Фольтест та Рада швиденько викрили, кількох навіть на частоколі повісили, але замало, замало. Я б їх усіх повісив. Про те, що стриґа, натомість, раз у раз когось та загризала, не звертаючи ані на шарлатанів, ані на їх закляття ні найменшої уваги, я вважаю, говорити не треба. Як і про те, що Фольтест у палаці вже не мешкав. Ніхто не мешкав.
Велерад перервався, сьорбнув пива. Відьмак мовчав.
— І так воно, Ґеральте, тягнеться вже шість років, бо те уродилося років чотирнадцять тому. Мали ми за цей час трохи інших турбот, бо повоювали із Визіміром з Новіграда, але із пристойних, зрозумілих причин, йшлося про перенесення межових стовпів, а не про якихось там дочок чи заручини. Фольтест, до речі, починає вже бубонити про шлюб й розглядає парсуни[4], що їх надсилають із сусідніх дворів, — а раніше звичайно викидав їх у вбиральню. Але час від часу його знову охоплює ота манія, і розсилає він тоді кінних, аби ті шукали нових чаклунів. Ну й нагороду обіцяє, три тисячі, через що збіглося сюди кілька відчайдухів, мандрівних лицарів, навіть один пастушок, знаний у всій околиці кретин, нехай земля йому пухом. А стриґа все ще добре почувається. Тільки й того, що час від часу когось загризе. Можна призвичаїтися. А з тих героїв, що її намагаються відчарувати, хоча б та користь, що бестія нажирається на місці й не швендяє поза замком. А у Фольтеста тепер новий палац, цілком ладний.
— За шість років, — Ґеральт підвів голову, — за шість років ніхто не владнав справи?
— Отож бо. — Велерад дивився на відьмака проникливо. — Бо справу неможливо владнати, і доведеться із тим змиритися. Я кажу про Фольтеста, про нашого милостивого й улюбленого владику, який все ще прибиває ті відозви на перехрестях. Тільки й того, що охочих, здається, поменшало. Щоправда, останнім часом з’явився був один, але хотів три тисячі наперед. Ну то ми запхали його до мішка й кинули в озеро.
— Шахраїв не бракує.
— Ні, не бракує. Їх навіть забагато, — погодився бургомістр, стежачи за відьмаком. — Саме тому, як підеш до палацу, не проси золота наперед. Якщо взагалі туди підеш.
— Піду.
— Що ж, твоя справа. Утім, пам’ятай мою пораду. І якщо вже про нагороду мова, то останнім часом почали балакати і про другу її частину, я вже казав. Принцесу за дружину. Не знаю, хто те вигадав, але якщо стриґа виглядає так, як розповідають, то це жарт надзвичайно похмурий. І все ж не забракло дурнів, які погнали галопом до замку, тільки-тільки поширилася звістка, що є можливість увійти до королівської родини. А конкретно, двоє шевців-підмайстрів. Чому шевці такі дурнуваті, Ґеральте?
— Не знаю. А відьмаки, бургомістре? Намагалися?
— Було кілька, авжеж. Найчастіше, як чули, що стриґу треба відчарувати, а не забити, знизували плечима та йшли собі. Тому моя повага до відьмаків значно виросла, Ґеральте. Ну а потім приїхав один, молодший від тебе, імені я не пам’ятаю, якщо він взагалі його називав. Той спробував.
— І що?
— Зубата принцеса розтягла його кишки на чималу відстань. На половину пострілу з лука.
Ґеральт покивав.
— Це всі?
— Був ще один.
Велерад помовчав хвильку. Відьмак його не квапив.
— Так, — сказав нарешті бургомістр. — Був ще один. Спочатку, як Фольтест став погрожувати йому шибеницею, якщо той уб’є чи покалічить стриґу, він розсміявся і почав збиратися. Ну, а тоді…