— Нормальна чотирнадцятирічна дівчинка. От тільки…
— Ну?
— Фізично.
— Не мала баба клопоту. А психічно? Щодня на сніданок відерце крові? Дівоче стегенце?
— Ні. Психічно… Як би то сказати… Думаю, що десь на рівні, я знаю, трирічної-чотирирічної дитини. Довгий час буде вимагати дбайливого догляду.
— Зрозуміло. Майстре?
— Слухаю.
— Чи то може до неї повернутися? Пізніше?
Відьмак мовчав.
— Ага, — сказав король. — Може. І що тоді?
— Якщо вона після довгої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І швидко.
Фольтест насупився.
— Утім, я не думаю, — додав Ґеральт, — що до того дійде. Для певності, пане, дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.
— Уже зараз? Не ранувато, майстре? А якщо…
— Уже зараз, — перервав його рівієць. — Усіляко буває, королю. Може статися, що вранці знайдете у крипті відчаровану принцесу й мій труп.
— Аж так? Попри мій дозвіл на захист? Який тобі, здається, не дуже й потрібний?
— Це серйозна справа, королю. Ризик великий. Тому слухайте: принцеса завжди мусить носити на шиї сапфір, краще за все — інклюз, на срібному ланцюжку. Завжди. Удень й уночі.
— Що таке — інклюз?
— Сапфір із бульбашкою повітря всередині каменя. Крім того, у кімнаті, де вона буде спати, треба час від часу спалювати у каміні гілочки ялівцю, ліщини та жарновця.
Фольтест замислився.
— Дякую тобі за поради, майстре. Дотримаюся їх, якщо… А тепер ти послухай мене уважно. Якщо ти зрозумієш, що випадок безнадійний, — уб’єш її. Якщо знімеш прокляття, а дівчина не буде… нормальною… якщо ти будеш мати хоча б тінь сумнівів, чи вдалося це тобі повністю, — уб’єш її також. Не бійся, нічого тобі не загрожує з мого боку. Я кричатиму на тебе — на людях; вижену з палацу і з міста, але не більше. Вочевидь, нагороди не дам. Може, щось виторгуєш сам знаєш від кого.
Вони з хвилину помовчали.
— Ґеральте. — Фольтест уперше звернувся до відьмака по імені.
— Слухаю.
— Скільки правди у балачках, що дитина виявилася саме такою, бо Адда була моєю сестрою?
— Мало. Чари треба накласти, жодне закляття не накладається саме по собі. Але я вважаю, що ваш зв’язок із сестрою був причиною накладання чарів, а тому — і кінцевого результату.
— Так я і думав. Так говорив дехто з Відунів, хоча й не всі. Ґеральте? Звідки беруться такі справи? Чари, магія?
— Не знаю, королю. Відуни вивчають причини цих явищ. Для нас, відьмаків, досить і знання, що сконцентрована воля може такі явища викликати. А ще знання, як їх перемагати.
— Убиваючи?
— Найчастіше. Зрештою, за це нам найчастіше й платять. Мало хто бажає знімати прокляття, королю. Як правило, люди хочуть просто вберегти себе від загрози. А якщо на совісті потвори є жертви, то з’являється ще й мотив помсти.
Король підвівся, зробив кілька кроків по кімнаті, затримався перед мечем відьмака, що висів на стіні.
— Цим? — запитав він, не дивлячись на Ґеральта.
— Ні. Той — на людей.
— Я чув. Знаєш що, Ґеральте? Я піду з тобою до крипти.
— Виключено.
Фольтест повернувся, очі його заблищали.
— Чи ти знаєш, чаклуне, що я її не бачив? Ані після народження, ані… потім. Я боявся. Можу її вже ніколи не побачити, вірно? Я маю право хоча б подивитися, як ти станеш її убивати.
— Повторюю: виключено. Це певна смерть. Для мене теж. Якщо я послаблю увагу, волю… Ні, королю.
Фольтест відвернувся, рушив до дверей. Ґеральту якусь мить здавалося, що він вийде без слова, без прощального жесту, але король зупинився, глянув на нього.
— Ти викликаєш довіру, — сказав. — Хоч я і знаю, який ти крутій. Розповіли мені, що сталося у корчмі. Я впевнений, що ти забив отих опришків виключно для розголосу, щоби вразити людей, мене. Мені зрозуміло, що ти міг угамувати їх без убивства. Боюся, я ніколи не дізнаюся, чи ти йдеш рятувати мою доньку, чи вбивати її. Але я на те погоджуюся. Мушу погодитися. Знаєш, чому?
Ґеральт не відповів.
— Бо я вважаю, — сказав король, — що вона страждає. Правда?
Відьмак втупив у короля пронизливий погляд. Не погодився, не кивнув, не зробив ані найменшого поруху, але Фольтест знав. Знав відповідь.
Ґеральт востаннє визирнув у вікно замку. Швидко сутеніло. За озером ледь миготіли вогні Визіма. Навколо замку був пустир — смуга нічийної землі, якою місто за шість років відгородилося від небезпечного місця, не залишивши там нічого, окрім руїн, згнилих стовпів, балок та щербатого частоколу, що їх, мабуть, невигідно було розбирати та виносити. Якнайдалі, на протилежний бік маєтності, переніс свою резиденцію і сам король — груба вежа його нового палацу чорніла на тлі неба, а те потроху насичувалося темною синявою.