— Я воліла б і не робити так, кажу з рукою на серці.
Вона поклала долоню на декольте в очевидному намірі притягти туди його погляд. Він удав, що цього не помітив, знову втік поглядом у бік Мозаїки. Литта відкашлялася.
— А щодо «квита», чи то твоєї частини у виграній суперечці,— сказала, — то ти правий. Належить тобі. Я не відважуся запропонувати тобі гроші… Але що ти скажеш про необмежений кредит у «Natura Rerum»? Під час твого тут перебування? Через мене твій минулий візит до австерії закінчився, не розпочавшись, тож тепер…
— Ні, дякую. Я оцінив наміри та бажання. Але дякую, ні.
— Ти впевнений? Що ж, ти точно впевнений. Навіщо я тільки згадала… про буцегарню. Ти мене спровокував. І увів в оману. Твої очі, ці дивні мутовані очі, такі на перший погляд щирі, безперестанно дурять… І вводять в оману. Ти не щирий, ні. Знаю, знаю, в устах чародійки це комплімент. Саме це ти й хотів зараз сказати, вірно?
— Браво.
— А чи вистачить тебе на щирість? Якби я її забажала?
— Якби ти про неї попросила.
— Ах. Ну нехай так. Тож прошу. Що призвело до того, що саме Йеннефер? Що вона, а не хтось інший? Ти б зумів це окреслити? Назвати?
— Якщо це знову предмет застави…
— Це не предмет застави. Чому саме Йеннефер із Венґерберга?
Мозаїка з’явилася, наче тінь. З новою карафкою. І тістечками. Ґеральт зазирнув їй в очі. Вона відразу відвернулася.
— Чому Йеннефер? — повторив він, дивлячись на Мозаїку. — Чому саме вона? Відповім щиро: я сам не знаю. Є такі жінки… Вистачить одного погляду…
Мозаїка відкрила рота, ледь хитнула головою. Негативно й перелякано. Вона знала. І благала, аби він припинив. Але він уже далеко зайшов у цій грі.
—Є жінки, — він і далі мандрував поглядом по фігурі дівчини, — які притягують. Наче магніт. Від яких очей не можна відвести…
— Облиш нас, Мозаїко, — у голосі Литти можна було почути скрегіт льодяної брили, що треться об залізо. — А тобі, Ґеральте з Рівії, я дякую. За візит. За терпіння. І за щирість.
Меч відьмачий (мал. 40) тим особливий, що є він начебто комплексом інших мечів, п’ятою есенцією того, що в іншій зброї найкраще. Пречудова сталь і спосіб ковки, ґномським гутам та кузням притаманна, надають клинку легкість, але й надзвичайну пружинистість. Нагострено відьмачий меч також ґномським способом, способом, додамо ми, таємним та таким, що таємницею залишиться на віки вічні, бо гірські карли в секретах своїх дуже затяті. А мечем, що ґномами вигострений, кинуту в повітря шовкову хустку навпіл розрубати можна. І такий самий фокус— а ми знаємо про те від очевидців— своїми мечами й відьмаки вміли виробляти.
Розділ 6
Недовга вранішня гроза та дощ ненадовго зробили повітря свіжішим, потім сморід сміття, підгорілого жиру й зіпсутої риби, принесений бризом від Пальміри, знову опустився на місто.
Ґеральт переночував у корчмі Любистка. Кімнатка, яку займав бард, була похватна. У буквальному сенсі: щоби розминутися й дістатися до ліжка, треба було аж хапатися за стіну. На щастя, на ліжку двоє поміщалися й можна було на ньому спати, хоча воно й тріщало, як прокляте, а сінник був геть збитий приїжджими купцями, відомими любителями інтенсивного позашлюбного сексу.
Ґеральтові, невідомо чому, у ту ніч наснилася Литта Нейд.
Снідати вони подалися до найближчого ринку, до кружала, на якому, як устиг випитати бард, подавали пречудових сардинок. Любисток пригощав. Ґеральтові те не заважало. Кінець-кінцем, часто бувало навпаки: то Любисток, як був пустим, користався з його щедрості.
Тож вони всілися за ледь оббіловані дошки столу й узялися за прожарених до хрусту сардинок, які принесли їм на дерев’яній тарілці, великій, наче колесо від тачки. Любисток, як зауважив відьмак, час від часу боязко озирався. І завмирав, коли здавалося йому, що якийсь перехожий надто настирливо на них дивиться.
— Думаю, треба б тобі,— пробурмотів він нарешті,— знайти собі якусь зброю. І носити її на виду. Варто було б зробити висновок з учорашньої події, ти так не вважаєш? Оно, глянь, бач, тамочки виставлено щити та кольчуги? То зброярня. Напевне й мечі вони там мають.
— У цьому місті,— Ґеральт обгриз спинку сардинки й виплюнув плавник, — зброя під забороною, у прибульців зброю відбирають. Схоже на те, що лише бандити можуть ходити тут озброєними.
— Можуть і ходять. — Бард рухом голови вказав на здорованя з бердишем на плечі, що вештався неподалік. — Але в Кераці видає заборони, слідкує за їхнім виконанням й карає за недотримання Ферран де Леттенхоф, який, як тобі відомо, є моїм двоюрідним братом. А оскільки кумівство— це святий закон природи, то на тутешні заборони ми обидва можемо класти з розмахом. Ми, стверджую я цим, маємо право мати й носити зброю. Як скінчимо снідати, підемо купимо тобі меча. Пані господине! Прошу підсмажити ще з десяток!