—Їм я ці сардинки, — Ґеральт викинув обгризений хребет, — і констатую, що втрата мечів— це ніщо інше, як кара за обжерливість та снобізм. За те, що схотілося мені розкоші. Трапилася робота неподалік, тож я й подумав заїхати собі в Керак та почастуватися в «Natura Rerum», у закладі, про який у цілому світі мовлять. А варто було б десь-інде з’їсти кишок, капусти з горохом або рибної юшки…
— До речі,— Любисток облизав пальці,— ця «Natura Rerum», хоча й заслужено славиться кухнею, лише одна з багатьох. Є такі корчми, де страви подають не гірші, а бува, і кращі. Хоча б «Шафран та перець» у Горс Велені, або «Ген Кербін» у Новіграді, з власним броварем. А ще в «Сонатіні» в Цідарісі, недалеко звідси, найкращі дари моря на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі та тамтий глухар по-брокілонськи, якого шпигують салом, пальчики оближеш. «Паприка» в Альдерсберзі та їхній славетний заячий окіст зі сморчками а-ля король Відемонт. «Гофмеєр» у Гірундії, ех, потрапити туди восени, після Саовіну, на печеного гуся в грушевому соусі… Або «Два в’юни» за кілька миль від Ард Каррайґ, звичайна корчма на перехресті, а подають там найкращі свинячі рульки, які я тільки їв… Ха! Дивись-но, хто до нас завітав. Про вовка промовка! Привіт, Ферране… Чи то, хм-м… пане інстигатор…
Ферран де Леттенхоф наблизився один, жестом наказавши пахолкам, аби залишилися на вулиці.
— Юліане. Пане з Рівії. Я прибув до вас з інформацією.
— Не стану приховувати, — відповів Ґеральт, — що я в нетерплячці. Про що зізналися злочинці? Ті, що напали на мене вчора, скориставшись із того, що я був беззбройний? Говорили вони про це цілком голосно й відкрито. Це доказ, що в крадіжці моїх мечів брали вони участь.
— На жаль, доказів цього немає.— Інстигатор стенув плечима. — Три ув’язнені— це звичайна піна, мало про що знають. Напали, і то факт, осмілившись, що був ти без зброї. Плітка про крадіж розійшлася неймовірно швидко, це, здається, заслуга пані з кордегардії. І відразу знайшлися охочі… Що, зрештою, мало дивує. Ти не належиш до осіб, яких дуже люблять… І не можеш похвалитися симпатією та популярністю. У камері ти вдався до побиття сусідів по камері…
— Ясно, — кивнув відьмак. — Це все моя провина. Ті вчорашні також були ображені. Не скаржилися? Не вимагали відшкодування?
Любисток засміявся, але відразу замовк.
— Свідки вчорашніх подій, — сказав уїдливо Ферран де Леттенхоф, — зізналися, що цих трьох бито бондарською клепкою. І що бито їх надмірно жорстоко. Так жорстоко, що один із них… забруднився.
— Напевне від зворушення.
— Бито їх було, — інстигатор не змінив виразу обличчя, — навіть тоді, коли були вони вже обезвладнені й не становили загрози. А це означає перевищення меж необхідного захисту.
— А я не хвилююся. Маю добру адвокатку.
— Може, сардинку? — перервав важку мовчанку Любисток.
—Інформую, — сказав нарешті інстигатор, — що слідство ведеться. Учорашні арештовані не замішані в крадіжці мечів. Допитано кількох осіб, які могли брати участь у злочині, але доказів знайдено не було. На жодні сліди не зуміли вказати й інформатори. Утім, відомо… і це головна справа, з якою я прибув… що в місцевому напівсвіті плітка щодо мечів викликала зрушення. З’явилися начебто й приїжджі, що бажають позмагатися з відьмаком силами, особливо поки він неозброєний. Тож я рекомендую бути напоготові. Не можу виключити нові інциденти. Я також не впевнений, Юліане, чи в цій ситуації товариство пана з Рівії…
— У товаристві Ґеральта, — войовниче урвав трубадур, — я бував у набагато небезпечніших місцях, у тарапатах, проти яких тутешні шибеники й до п’яток не доросли. Надай нам, кузене, якщо вважатимеш це за необхідне, збройний ескорт. Для відлякування. Бо коли ми обидва з Ґеральтом надаємо по шиї черговій босоті, то вони стануть після плакатися про перевищення меж необхідного захисту.
— Якщо це й справді босота, — сказав Ґеральт. — А не платні кати, кимось найняті. Чи слідство розглядає цю точку зору?
— До уваги беруться всі можливості,— відрізав Ферран де Леттенхоф. — Слідство буде продовжено. Ескорт я надам.
— Ми втішені.
— На все добре. Бажаю удачі.
Над дахами міста дерлися чайки.