«Може, і моделі парусників, — думала хаотично Корал, ледь опановуючи дихання, що раз у раз переривалося. — Може, і військові фігурки, може, і риболовля на штучну мушку. Але те, що враховується… Що по-справжньому враховується… Це те, як він мене обіймає».
Ґеральт її обійняв. Так, начебто вона була для нього всім світом.
У першу ніч спали вони не дуже багато. А навіть коли Литта заснула, відьмак зі сном мав проблему. Рукою вона обхопила його в талії так сильно, що він ледь дихав, а ногу закинула йому поперек стегон.
Другої ночі була вона менш завойовницькою. Не тримала його й не обіймала так сильно, як попередньо. Мабуть, не боялася вже, що під ранок він утече.
— Ти замислився. Обличчя маєш мужнє й суворе. Причина?
— Задумався… Гм… Над натуралізмом нашого зв’язку.
— У чому справа?
— Я ж кажу. У натуралізмі.
— Здається, ти використав слово «зв’язок»? Воістину, може здивувати широта використання цього поняття. Схоже, настав у тебе посткоїтальний смуток. Стан і насправді натуральний, той, що стосується всіх вищих істот. Навіть у мене, відьмаче, слізка на оці виступає… Веселіше, веселіше! Я пожартувала.
— Ти мене привабила. Наче самця.
— Що там іще?
— Ти мене привабила. Наче комаху. Фрезійно-абрикосово-магічними феромонами.
— Ти серйозно?
— Не злися. Прошу, Корал.
— Я не злюся. Навпаки. Якщо подумати, то мушу визнати твою правоту. Так, це натуралізм чистої води. Тільки що все геть навпаки. Це ти мене заморочив та звабив. З першого погляду. Ти природно та анімалістично станцював переді мною шлюбний танець самця. Підстрибував, тупав, розпушував хвоста…
— Неправда.
— …розпушував хвоста та бив крилами, наче тетерук. Кукурікав та кудкудакав…
— Я не кудкудакав.
— Кудкудакав.
— Ні.
— Так. Обійми мене.
— Корал?
— Що?
— Литта Нейд… Це ж також не твоє справжнє ім’я, вірно?
— Моє справжнє було б непросто промовити.
— Це як?
— А скажи швидко: Астрід Литтнейд Асгейррфіннбьорнсдоттір.
— Розумію.
— Сумніваюся.
— Корал?
— Ага?
— А Мозаїка? Звідки в неї таке прізвисько?
— Знаєш, відьмаче, чого я не люблю? Запитань про інших жінок. Особливо коли той, який питає, лежить зі мною в ліжку. І розпитує замість того, щоби зосередитися на тому, на чому він саме зараз тримає долоню. Ти б не відважився на щось подібне, якби був у ліжку з Йеннефер.
— А я не люблю називати певні імена. Особливо в ту мить, коли…
— Мені припинити?
— Цього я не говорив.
Корал поцілувала його в плече.
— Коли вона потрапила до школи, звалася Аїк, родового імені я не пам’ятаю. Мало того, що ім’я дивне, так вона ще й потерпала через проблеми з пігментом шкіри. Щоку мала поцятковану світлими плямками, і справді воно виглядало, наче мозаїка. Її, зрозуміло, вилікували вже після першого семестру: чародійка не може мати жодних недоліків. Але прізвисько, спочатку знущальне, прилипло. Вона й сама його полюбила. Але досить уже про неї. Говори до мене й про мене. Ну, давай.
— Що давати?
— Говори про мене. Яка я. Вродлива, вірно? Ну, скажи!
— Вродлива. Руда. І веснянкувата.
— Я не веснянкувата. Веснянки я усунула за допомогою магії.
— Не всі. Про деякі ти забула. А я їх видивився.
— Де ти… Ах. Так. Правда. Тож я веснянкувата. А яка ще?
— Солодка.
— Вибач?
— Солодка. Наче вафелька з медом.
— Ти певно з мене не насміхаєшся?
— Глянь на мене. У мої очі. Чи бачиш у них хоча б тінь нещирості?
— Ні. І це мене найбільше непокоїть.
— Присядь на край ліжка.
— Бо?
— Хочу взяти реванш.
— Вибач?
— За веснянки, які ти видивився там, де їх видивився. За докладання зусиль й уважне… дослідження. Хочу взяти реванш і віддячити. Можу?
— Безумовно.
Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Литта любила сидіти там і годинами роздивлятися кораблі на рейді, для чого використовувала чималого розміру підзорну трубу на штативі. Ґеральт швидше не поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але любив супроводжувати її на терасі. Сидів близько, зразу за нею, з обличчям біля її рудих локонів, утішаючись запахом фрезії та абрикоса.