З глибини дивляться темні, фіалкові очі. Вороново-чорні локони каскадом спадають на плечі, лисніють, відбивають світло, наче павичеве пір’я, звиваючись та хвилюючись при кожному русі…
— Про мечі,— нагадала Корал стиха й уїдливо. — Про мечі ти мав думати.
Вода завирувала, чорноволоса та фіалковоока жінка розпливлася у вирі. Ґеральт стиха зітхнув.
— Про мечі,— прошипіла Литта. — Не про неї!
Проскандувала закляття при світлі нової блискавки. Скульптура у фонтані молочно засвітилася, а вода знову заспокоїлася й посвітлішала. І тоді він побачив.
Свій меч. Долоня, яка його торкається. Персні на пальцях.
…з метеорита. Чудовий баланс, вага клинка точно дорівнює вазі руків’я…
Другий меч. Срібний. Ті само руки.
…сталевий сердечник, окутий сріблом… По всій довжині клинка рунічні знаки…
— Я бачу їх, — прошепотів він голосно, стискаючи долоню Литти. — Я бачу мої мечі… Дійсно…
— Мовчи. — Вона відповіла ще сильнішою хваткою. — Мовчи та сконцентруйся.
Мечі зникли. Замість них він побачив чорний ліс. Кам’яний простір. Скелі. Одна зі скель, величезна, велична, висока та струнка… Вигладжена вітрами в дивну форму…
Вода коротко піниться.
Шпакуватий чоловік зі шляхетними рисами в чорному оксамитовому каптані й золотому парчевому камзолі спирається обома руками на бюро червоного дерева. «Лот номер десять, — заявляє він голосно. — Абсолютна рідкість, небувала знахідка, два відьмачі мечі…»
Великий чорний кіт крутиться на місці, намагаючись досягти лапкою медальйон, що крутиться над ним на ланцюжку. На золотому овалі медальйона емаль, блакитний дельфін nageant.
Річка тече серед дерев, під балдахіном гілля та коріння, що звисають над водою. На одному з коренів стоїть нерухомо жінка в довгій та приталеній сукні.
Вода коротко спінилася й майже відразу згладилася.
Він бачив море трав, безкінечну рівнину, що простягалася до горизонту. Бачив її згори, наче був птахом… Або з верхів’я гори. Гори, по схилі якої підіймалася шеренга невиразних постатей. Коли вони відвертали голови, він бачив нерухомі обличчя, сліпі мертві очі. «Вони мертві,— зрозумів він раптом. — Це процесія трупів…»
Пальці Литти знову стиснули його долоню. Із силою обценьків.
Блиснуло. Раптовий порив вітру шарпнув їхнє волосся. Вода в басейні збурилася, закипіла, зібралася піною, стала хвилею величезною, наче стіна. І звалилася просто на них. Вони обоє відскочили від фонтана, Корал спіткнулася, він її підтримав. Ударив грім.
Чародійка крикнула закляття, махнула рукою. У всьому будинку загорілися вогні.
Вода в басейні, що мить тому вирувала виром, була гладенькою, спокійною, ледь збуреною цівочкою, що стікала з фонтана. А на них, хоча мить тому залила їх справжня припливна хвиля, не було ані крапельки.
Ґеральт важко зітхнув. Устав.
— У самому кінці…— пробурмотів, допомагаючи встати чародійці.— Той останній образ… Гори й шеренга… люди… Я не розпізнав… Поняття не маю, що б воно було…
—І я, — відповіла вона не своїм голосом. — Але це було не твоє видіння. Та картина призначалася мені. Теж не маю й уявлення, що вона мала б означати. Але маю дивне передчуття, що нічого хорошого.
Грім стих. Гроза відходила. Углиб суходолу.
— Шарлатанство це, уся та її дивінація, — повторив Любисток, підкручуючи кілочки лютні.— Шахрайські видіння для наївних. Сила навіювання, нічого більше. Ти думав про мечі, то й побачив ті мечі. І що ще ти начебто бачив? Процесію трупів? Страхітливу хвилю? Скелю дивної форми? Чи то якої?
— Щось схоже на величезний ключ, — промовив відьмак. — Або геральдичний хрест, подвійний із половиною…
Трубадур замислився. А тоді намочив палець у пиві. І щось накреслив на столі.
— Схожий на такий?
— Ха. Навіть дуже.
— А хай мене! — Любисток шарпнув струни, привернувши увагу всієї корчми. — А хай мене гусак копне! Ха-ха, друже Ґеральте! Скільки ж ти разів уже витягав мене з халеп? Скільки разів допомагав? Скільки добра мені зробив? І не перерахувати! Ну, тепер черга за мною. З моєю, може, допомогою отримаєш назад свою славетну зброю.
— Га?
Любисток встав.
— Пані Литта Нейд, твоя найновіша любка, за якою я визнаю оцим честь зватися видатною ворожбиткою та недосяжною ясновидицею, у своїй дивінації методом безперечним, прозорим та не породжуючим сумнівів вказала місце, яке я знаю. Ходімо до Феррана. Зараз же. Він мусить організувати нам аудієнцію через свої таємні зв’язки. І видати тобі перепустку для того, щоб вийти з міста службовою брамою, уникаючи конфронтації з тими гетерами з кордегардії. Ми вибираємося на невеличку прогулянку. Невеличку та, по суті, недалеку.