— Як це? Я маю мовчати? Ти не можеш цього від мене вимагати! Який сенс знати про щось, якщо знанням цим неможливо похвалитися?
— Прошу тебе. Я б волів, аби сприймали мене надприродною істотою, яка озброєна надприродною зброєю. Таким мене наймають і такому мені платять. Звичайний рівняється ніякому, а ніякий— це дешевий. Тому прошу: писок на замок. Обіцяєш?
— Та нехай тобі. Обіцяю.
Скелю з назвою Грифон вони впізнали відразу, видно її було вже здалеку.
І справді, з певною крихтою уяви могла вона нагадати голову грифона, насаджену на довгу шию. Але більше, як зауважив Любисток, нагадувала гриф лютні або іншого струнного інструмента.
Грифон, як виявилося, був останцем, що домінував над гігантським карстовим проваллям. Провалля те, як пригадав Ґеральт з оповісток, називалося Ельфійською Твердинею через досить правильну форму, що нагадувала руїни прадавньої будівлі зі стінами, вежами, баштами й усім таким.
Ніякої твердині, ельфійської чи іншої, тут ніколи не було, форми провалля були витвором природи, хоча й витвором, треба було визнати, захопливим.
— Там, унизу, — указав Любисток, стаючи в стременах. — Бачиш? Ото, власне, наша мета. Равелін.
І ця назва була винятково влучна: карстові останці утворювали на диво правильні форми великого трикутника, який було винесено перед Ельфійською Твердинею, наче бастіон. Усередині цього трикутника поставала будівля, схожа на форт. Оточена чимось, що нагадувало огороджений військовий табір.
Ґеральт пригадав чутки, що кружляли про Равелін. І про особу, яка в Равеліні мала резиденцію.
Вони завернули з гостинця.
За першу огорожу вели кілька входів, усі їх стерегли озброєні до зубів стражники, які легко впізнавалися як солдати-найманці через пістряву й різнорідну одежину. Затримали їх уже на першому посту. Хоча Любисток голосно посилався на умовлену аудієнцію та раз у раз підкреслював добрі свої стосунки з начальством, їм наказали злізти з коней та чекати. Досить довго. Ґеральт уже почав потроху втрачати терпець, коли врешті з’явився бурмило із зовнішністю галерника, наказавши їм іти слідом. Швидко виявилося, що бурмило веде їх в обхід, до тилів комплексу, від центру якого долинали крики й звуки музики.
Вони перейшли через місток. Відразу за ним лежав чоловік, напівпритомно мацаючи навколо. Обличчя мав скривавлене й настільки припухле, що в тій припухлості майже повністю зникли очі. Дихав він важко, а кожен вдих видимав із розбитого носа криваві бульбашки. Бурмило, який їх вів, не звернув на людину, що лежала, ані найменшої уваги, а тому й Ґеральт із Любистком удали, що нічого не бачать. Перебували вони на території, де не треба було проявляти надмірну цікавість. У справи Равеліну не рекомендувалося встромляти носа: у Равеліні, як мовлено було, встромлений ніс зазвичай прощався зі своїм власником і залишався там, де його встромили.
Громило вів їх крізь кухню, де, наче ошпарені, крутилися кухарі. Булькотіли казани, де, як помітив Ґеральт, варилися краби, омари та лангусти. У діжках звивалися вугри й мурени, у горнятках тушилися молюски та омулі. Шкварчало на величезних пательнях м’ясо. Слуги підхоплювали таці та миски, навантажені готовим їдлом, аби віднести їх у коридори.
Наступні приміщення— для відмінності— наповнював запах дамських парфумів та косметики. Перед шеренгою дзеркал, безперестанно щебечучи, поправляли красу кільканадцять жінок у різній стадії негліже, включаючи сюди й негліже абсолютне. Ґеральт та Любисток зберігали кам’яні обличчя й тут і не давали очам волі.
У ще одному приміщенні їх піддали ретельній перевірці. Ті, хто її виконував, були серйозними з вигляду, професійними з поведінки й рішучими у діях. Стилет Ґеральта було конфісковано. У Любистка, який ніколи жодної зброї не носив, відібрали гребінець і штопор. Але після роздумів залишили лютню.
— Перед його превелебністю стоять стільці,— повчали їх наприкінці.— На них усістися. Сидіти й не вставати, поки його превелебність не накаже. Не переривати, поки його превелебність говорить. Не говорити, поки його превелебність не подасть знак, що можна. А зараз увійти. Через оті двері.
— Його превелебність? — пробурмотів Ґеральт.
— Він був колись жерцем, — відбуркнув поет. — Але не бійся, не набрався навичок. Утім, підвладні мусять якось його називати, а він не виносить, коли називають його шефом. Ми титулувати його не мусимо.