— На трон тамтешній хочу вступити.
— Добре, добре. — Готспорн підняв долоню в захисному жесті. — Ту просту алюзію я зрозумів, не стану вже ставити запитань. Найпряміша дорога до Цінтри, хоч як парадоксально, не веде просто на північ, бо перешкоджають бездоріжжя і багнисті міжозер’я. Спершу довелося б прямувати до міста Форгехам, а пізніше — на північний захід, до Метінни, столиці аналогічно названої країни. Потім належало б їхати через рівнину Маг Дейра, купецьким шляхом аж до міста Нойнройт. Тільки звідти треба тримати північним шляхом, що веде долиною річки Йелени. Звідти вже потрапити просто: шляхом безперервно тягнуться загони й транспорти військові, через Назаїр і Сходи Марнадалю, перевал, що веде на північ до долини Марнадаль. А долина Марнадаль — то вже Цінтра.
— Гммм… — Цірі вдивлялася у затуманений горизонт, із розмитою лінією чорних гір. — До Форгехама, а тоді на північний захід… То значить… Куди?
— Знаєш що, панно? — Готспорн легенько усміхнувся. — Я, власне, до Форгехама прямую, а потім до Метінни. О, тією доріжкою, що поміж сосенками піском золотиться. Нехай же панна їде зі мною, то й не заблукає. Амністія амністією, але приємно мені буде з такою чарівною панною подорожувати.
Цірі зміряла його найхолоднішим поглядом, на який її вистачило. Готспорн прикусив губу у грайливій посмішці.
— То як?
— Їдьмо.
— Браво, панно Фалько. Мудре рішення. А я казав, що панна настільки ж мудра, наскільки вродлива.
— Припини титулувати мене панною, Готспорне. У твоїх устах воно звучить якось образливо, а я не дозволяю нікому себе безкарно ображати.
— Як панна накаже.
Чарівний світанок не справдив очікувань, підманув. День, який після нього настав, був сірим і мокрим. Волога імла добре притьмарювала яскравість осіннього листя похилених над дорогою дерев, що палали тисячами відтінків вохри, червені й жовті.
У вологому повітрі пахло корою і грибами.
Їхали ступою по килиму опалого листя, але Готспорн часто підганяв свою ворону кобилку легким клусом чи галопом. Цірі тоді дивилася у захваті.
— Вона має якесь ім’я?
— Ні, — блиснув зубами Готспорн. — Я сприймаю коней як необхідність, міняю їх досить часто, не прив’язуючись. Давати коням ім’я, якщо ти не займаєшся їхнім розведенням, вважаю за претензійне. Ти зі мною погодишся? Кінь Воронок, пес Бурко, кіт Мурко. Претензійно!
Цірі не подобалися його погляди й багатозначні усмішки, а особливо насмішкуватий тон, яким він заговорював і відповідав на запитання. Тож вона трималася простої тактики — мовчала, говорила напівфразами, не провокувала. Якщо вдавалося. Вдавалося не завжди. Особливо коли він теревенив про оту свою амністію. Коли вона — вкотре і досить гостро — виказала своє несприйняття, Готспорн несподівано змінив фронт: почав доводити, що у її випадку амністія не є необхідною, бо її не стосується. Амністії охоплюють злочинців, сказав, а не жертв злочинів. Цірі пирхнула сміхом.
— Та ти сам жертва, Готспорне!
— Я говорив цілком серйозно, — запевнив він. — Не для того, щоби збудити твою пташину веселість, а щоб запропонувати тобі засіб врятувати шкіру, якщо тебе схоплять. Зрозуміло, що на барона Касадея щось таке не подіє, як і від Вархагенів ти не маєш очікувати розуміння, ті в найкращому разі лінчують тебе на місці, швидко і, якщо добре піде, безболісно. Але якби ти потрапила у руки до префекта і стала перед суворим, але справедливим обличчям імперського закону… Ха, тоді б я запропонував саме таку лінію захисту: залийся сльозами й заяви, що ти невинна жертва збігу обставин.
— І хто у те повірить?
— Будь-хто. — Готспорн нахилився на кульбаці, зазирнув їй в очі. — Бо така правда. Ти ж і справді невинна жертва, Фалько. Не маєш іще шістнадцяти, згідно із законами Імперії ти є неповнолітньою. У банді Щурів ти опинилася випадково. Не твоя вина, що ти сподобалася одній з бандиток, Містле, чиї неприродні уподобання не є жодною таємницею. Ти була підкореною Містле, використаною сексуально й змушеною до…
— Ну ось і з’ясувалося, — перебила Цірі, сама дивуючись власному спокою. — Нарешті з’ясувалося, про що йдеться, Готспорне. Я вже бачила таких, як ти.
— Справді?
— Як у кожного когута, — вона й далі була спокійною, — у тебе аж гребінець встає на одну думку про мене й Містле. Як у кожного дурного самця, світить у твоїй дурній довбешці думка про те, щоб намагатися вилікувати мене від супротивної природі хвороби, направити збоченку на шлях істини. А знаєш, що у тому є мерзотним і противним природі? Саме такі думки!