Згори, від урвища, били копита погоні — на щастя, та йшла високим лісом, за кіньми, що втікали. Їхнє зникнення серед папороті, як здавалося, не помітили.
— Що воно за одні? — просичала Цірі, вилазячи з-під Готспорна й витрушуючи з волосся чавлені сироїжки. — Люди префекта? Варнхагени?
— Звичайні бандити… — Готспорн виплюнув листя. — Наїзники…
— Запропонуй їм амністію, — заскреготіла вона піском на зубах. — Пообіцяй їм…
— Тихо. Почують.
— Хоооо! Хоооо! Туууут! — долинуло згори. — Зліва захоооодь! Зліііііва!
— Готспорне?
— Що?
— У тебе кров на спині.
— Знаю, — відповів він холодно, витягаючи з-за пазухи сувій полотна і повертаючись до неї боком. — Увіпхни те мені під сорочку. На висоті лівої лопатки…
— Куди ти отримав? Я не бачу стріли…
— То був арбалет… Залізна січка, скоріше за все, утятий вухналь[7]. Облиш, не торкайся. То вже біля хребта…
— Зараза. Що я маю робити?
— Зберігати тишу. Вони повертаються.
Застукотіли копита, хтось протягло свиснув. Хтось кричав, кликав, наказував комусь, аби той повертав. Цірі нашорошила вуха.
— Від’їжджають, — пробурмотіла. — Відмовилися від погоні. Не впіймали коней.
— Це добре.
— Ми їх також не впіймаємо. Ти зумієш іти?
— Не муситиму, — усміхнувся він, показуючи застібнутий на зап’ястку, досить дешевий на вигляд браслет. — Купив цю блискітку разом із конем. Вона магічна. Кобила її ще жереб’ятком носила. Коли потираю я це отаким ото чином, це начебто я її підкликаю. Вона наче чує мій голос. Прибіжить сюди. Це трохи займе часу, але прибіжить точно. Як буде трохи щастя, то й твій коник прибіжить слідом.
— А коли щастя не буде? Поїдеш сам?
— Фалько, — сказав він, стаючи серйозним. — Я не поїду сам, я розраховую на твою допомогу. Мене треба буде підтримувати у сідлі. Вже мені пальці ніг мертвіють. Можу втратити притомність. Послухай: цей яр доведе тебе до річища струмка. Поїдеш уверх, проти течії, на північ. Завезеш мене у місцевість під назвою Тегамо. Там ми знайдемо когось, хто зуміє витягнути мені те залізяччя зі спини, не викликавши смерть чи параліч.
— Це найближче поселення?
— Ні. Ближче — Ревнощі, котловина десь у двадцять миль, у протилежний бік, за течією струмка. Але туди не їдь у жодному разі.
— Чому?
— У жодному, — повторив він, скривившись. — І тут ідеться не про мене, а про тебе. Ревнощі для тебе — смерть.
— Не розумію.
— Не мусиш. Просто повір мені.
— Ґіселеру ти сказав…
— Забудь про Ґіселера. Якщо хочеш жити, забудь про них усіх.
— Чому?
— Залишись зі мною. Я дотримаю обіцянку, Снігова Королево. Прикрашу тебе смарагдами… Обсиплю тебе ними…
— Авжеж, добрий час для жартів.
— Завжди добрий час для жартів.
Готспорн раптом обійняв її, притиснув і почав розпинати її блузку. Безцеремонно, але й без поспіху. Цірі відіпхнула руку.
— Авжеж! — гарикнула вона. — Добрий час і на це!
— На це також будь-який час добрий. Особливо для мене й зараз. Я говорив тобі, це хребет. Завтра можуть з’явитися проблеми… Що ти робиш? Ах, зараза…
Цього разу вона відіпхнула його сильніше. Надто сильно. Готспорн поблід, закусив губу, застогнав з болю.
— Вибач. Але як хто поранений, то повинен лежати спокійно.
— Твоя близькість призводить до того, що я забуваю про біль.
— Припини, най тобі!
— Фалько… Будь поблажливою до людини, яка страждає.
— Будеш страждати, якщо не прибереш руки. Зараз же!
— Тихіше… Розбійники можуть нас почути… Шкіра твоя наче атлас… Не крутися, най тобі лихо.
Ах, та до дідька, подумала Цірі, а хай там. Врешті-решт, яке те має значення? А мені цікаво. Можна мені бути цікавою? У цьому немає жодного почуття. Сприйму його винятково як необхідність, і тільки. І потім забуду безпретензійно.
Вона поступилася дотику й приємності, яку той приніс. Відвернула голову, але вирішила, що то напоказ скромно й оманливо благочестиво, — не хотіла видавати себе за спокушену цноту. Глянула йому просто в очі, але здалося їй це надто сміливо і з викликом — такого вона також не хотіла вдавати. Тож просто прикрила повіки, обійняла його за шию і допомогла з ґудзиками, бо йшло йому нешвидко і гаяв час.