Вона розплющила очі.
Ловець стояв над нею, страшний, худий, наче скелет, громадився над нею, наче хворе безлисте дерево. Смердів потом і кров’ю.
Схопив її за волосся на потилиці, підняв насильно, змусив встати, але відразу ж шарпнув, вибиваючи землю з-під ніг, і поволік її, що кричала, наче безумна, до Містле, яка лежала під стіною.
— Не боїшся смерті, га? — гарикнув, пригинаючи голову її донизу. — То подивися, Щурице. Ото є смерть. Так помирають. Дивися, ото кишки. Ото кров. А ото гівно. Оте людина має всередині.
Цірі напружилася, зігнулася, учеплена його рукою, захрипіла у сухих позивах. Містле ще жила, але очі вже мала затуманені, скляні, риб’ячі. Долоня її, наче кігті яструба, стискалася і розтискалася у багні й гної. Цірі відчула різкий, проникливий запах урини. Бонгарт зареготів.
— Отак помирають, Щурице. У власній сечі!
Відпустив її волосся. Цірі посунулася навкарачки, бив її сухий переривчастий кашель. Містле була вже поряд. Долоня Містле, вузька, делікатна, м’яка, мудра долоня Містле…
Вона вже не рухалася.
— Він не вбив мене. Прив’язав до конов’язі, за обидві руки.
Висогота сидів нерухомо. Вже досить давно так сидів. Навіть подих стримував. Цірі продовжувала розповідь, і голос її ставав усе глухішим, усе ненатуральнішим і щоразу неприємнішим.
— Наказав тим, що збіглися, щоби принесли йому мішечок солі й барильце оцту. І пилу. Я не знала… Не могла зрозуміти, що він має намір… Ще тоді я не знала, до чого він здатний. Я була прив’язана… до конов’язі… Він скликав якихось пахолків, наказав їм, аби тримали мене за волосся… і за повіки. Показав їм, як саме… Так, щоб не могла я відвернутися чи заплющити очі… Щоби мусила дивитися на те, що він робить. Треба подбати, аби товар не зіпсувався, сказав. Аби не почав розкладатися…
Голос Цірі зламався, сухо зав’яз у горлі. Висогота, вже знаючи, що почує, відчув, як слина заповнює йому рот, наче хвиля повені.
— Відрізав їм голови, — глухо сказала Цірі. — Пилою. Ґіселеру, Кейлі, Ассе, Рефу, Іскрі… Й Містле. Відрізав їм голови… По черзі. На моїх очах.
Якби у ту ніч хтось зумів підкрастися під загублену серед мочарів хату із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув усередину крізь шпарини у віконницях, побачив би у скупо освітлених нутрощах сивобородого старця у кожусі й попелястоволосу дівчинку із обличчям, знівеченим шрамом на щоці. Побачив би, як дівчина трясеться від плачу, як давиться схлипом у обіймах старця, а той намагається її заспокоїти, незграбно й машинально гладячи й поплескуючи по спині, що трясеться від плачу.
Але то було неможливо. Ніхто не міг того побачити. Хата була добряче захована серед очерету на мочарах. На пустині, вічно вкритій туманом, туди, куди ніхто не наважувався заходити.
Часто ставлять мені запитання, як воно сталося, що зважився я записати ці спогади. Багатьох людей цікавило, у який саме момент мемуари мої почали поставати — який факт, подія чи справа на початку написання це супроводжували й дали на те натхнення. Раніше різні давав я пояснення і нерідко брехав, але зараз віддам поштивий борг істині, бо сьогодні, коли волос мій побілішав і порідшав, знаю я, що правда — то цінне зерно, а брехня — негодні плевели.
А правда є такою: подією, яка всьому дала натхнення, якій завдячував я першим записом, з якого почав формуватися пізніший твір мого життя, була випадкова знахідка паперу й олівця серед речей, які я і мої компаньйони вкрали з лирійського військового табору. Сталося це…
Розділ 3
…сталося це п’ятого дня після вересневої новини місяця, точно на тридцятий день нашої мандрівки, якщо рахувати від виходу з Брокілону і через шість днів після Битви-на-Мосту.
Тепер же, дорогий майбутній читаче, відступлю я трохи у часі й опишу події, які мали місце безпосередньо після славетної і важливої своїми результатами Битви-на-Мосту. Але спершу я просвіщу те численне гроно читачів, які про Битву-на-Мосту нічого не відають — чи то з приводу інших інтересів, чи то у результаті загального неуцтва. Пояснюю: битву оту проведено в останній день місяця серпня Року Великої Війни в Анґрені, на мості, що поєднував обидва береги річки Яруги в околицях станиці з назвою Червона Бендюга. Сторонами того збройного конфлікту стали: армія Нільфгарду, корпус із Лирії, керований королевою Мевою, а також ми, наша чудова дружина — я, чи то нижчепідписаний, а ще відьмак Ґеральт, вампір Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа, лучниця Марія Баррінг, називана Мільвою, і Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, нільфгардець, який полюбляв із завзятістю, гідною кращого, доводити, що нільфгардцем він не є.