— Перебираєш, Мільво, — лагідно сказав вампір.
— Причому сильно, — заявив Любисток.
— Та й мені так здається, — додав безтурботно Кагір. — Не знаю, як воно є у нордлінгів, але в Імперії володіння рукописом не вважається за crimen[11], а письменницька діяльність не підлягає покаранню.
Ґеральт покосився на нього і з тріском зламав патика, що ним бавився.
— Але у містах, здобутих цією культурною нацією, бібліотеки підлягають пусканню за димом, — сказав без претензії, але емоційно. — Але ж менше про це. Маріє, мені також здається, що ти перебираєш. Писанина Любистка не має, як завжди, жодного значення. І для нашої безпеки у тому числі.
— Ага, як же! — вперлася лучниця, сідаючи. — Я вже своє відаю! Мій вітчим, як королівські комірники перепис людства у нас робили, взяв ноги у руки, у хашші завіявся і два тижні там сидів, носа не виставляючи. Де пергамент, там jurament[12], звик він казати, а хто сьогодні чорнилами записаний, той завтра колесом ламаний. І правим він, хош паршивець з нього був, шо ого-го! Думаю, шо у пеклі він, сучий син, смажиться!
Мільва відкинула ковдру й присіла до вогню, вирвана вже зі сну остаточно. Схоже, подумав Ґеральт, зачинається ще одна довга нічна бесіда.
— Не любила ти свого вітчима, відчуваю я, — зауважив Любисток за хвилину мовчання.
— Нє любила. — Мільва ледь чутно заскреготіла зубами. — Бо паршивець він був. Як матуся нє бачила, то підкрадався та лапи розпускав. Шо казала я, він нє слухав, тож я, врешті не стримавшись, граблями до нього промовила, а коли впав він, то ше я його раз-інший копнула, у ребра й в слабину. Два дні він тоді лежав, кров’ю плював… А я з дому в світ дунула геть, нє чекаючи, як він вилікується. Потім слухи до мене дійшли, шо помер, а матуся моя — скоро за ним… Гей, Любистку! Ти те записуєш? Ані смій! Ані смій, чуєш, шо я тобі кажу?
Дивним було, що мандрувала з нами Мільва, дивовижним був факт, що супроводжував нас вампір. І все ж найдивнішими — й цілком незрозумілими — були мотиви Кагіра, який раптом із ворога став якщо не другом, то союзником. Юнак довів те у Битві-на-Мосту, без вагання ставши з мечем у руках поряд із відьмаком проти своїх земляків. Учинком тим він заслужив нашу симпатію й остаточно розвіяв наші підозри. Пишучи «наші», я маю на увазі себе, вампіра й лучницю. Бо Ґеральт, хоча й бився пліч-о-пліч із Кагіром, хоча й заглядав біля нього в очі смерті, й надалі був до нільфгардця недовірливим і симпатією його не дарував. Свої підозри, щоправда, намагався він приховувати, але ж був — я вже про те згадував — особою простою, наче держак списа, удавати не вмів і антипатія вилазила з нього на кожному кроці наче вугор із дірявого садка.
Причина була очевидною, і була нею Цірі.
Доля так склалася, що був я на острові Танедд під час липневої новини, коли дійшло до кривавої розправи між чародіями, вірними королям, і зрадниками, підбуреними Нільфгардом. Зрадцям допомагали білки, бунтівні ельфи — і Кагір, син Келлаха. Кагір був на Танедді, послано його було туди зі спеціальною місією — мав упіймати й вивезти Цірі. Боронячись, Цірі його поранила — Кагір має на лівій руці шрам, при вигляді якого завжди стає мені сухо у роті. Боліти те мусило диявольськи, а два пальці в нього й досі не згинаються.
А після того всього це ж ми його й урятували, над Стрічкою, коли його власні земляки везли у путах на жорстоку страту. За що, питаю, за які провини хотіли його стратити? Чи тільки за поразку на Танедді? Кагір маломовний, але я маю чутливі вуха навіть на півслівця. Хлоп іще й тридцяти не має, а виглядає, начебто був у нільфгардській армії офіцером високого рівня. Оскільки загальною мовою володіє він бездоганно, а це у нільфгардців нечасто буває, підозрюю, що я знаю, у якому роду війська Кагір служив і чому так швидко ріс у званнях. І чому йому доручили таку дивну місію. До того ж — закордонну.
Бо це ж саме Кагір був тим, хто вже раз намагався викрасти Цірі. Близько чотирьох років тому, під час різанини у Цінтрі. Тоді вперше дало про себе знати призначення, що керує долею цієї дівчини.
Випадок призвів до того, що я про те розмовляв із Ґеральтом. Було це третього дня після переходу Яруги, за десять днів до Еквінокції, під час переправи через ліси Заріччя. Розмова та, хоча дуже коротка, була сповнена неприємних і неспокійних ноток. А на обличчі й в очах відьмака вже тоді вимальовувалася обіцянка жорстокості, яка вибухнула пізніше, у ніч Еквінокції, після того як долучилася до нас світловолоса Ангулема.
Відьмак не дивився на Любистка. Не дивився і перед собою. Дивився на голову Плітки.