І був один сон, дивний, але дуже приємний, який повертався шматками та фрагментами, невловимими звуками й шовковистим дотиком.
Милий, ласкавий сон.
«Добре, — подумала Кондвірамурс, заплющуючи очі. — Хай буде так».
— Здається, я знаю, чим займався відьмак, зимуючи в Туссані.
— Прошу, прошу. — Німуе глянула над окулярами й оправленим у шкіру грімуаром, який гортала. — Ти все ж щось виснила?
— Звичайно! — хвалькувато сказала Кондвірамурс. — Виснила! Відьмака Ґеральта й жінку з коротким чорним волоссям і зеленими очима. Не знаю, хто то міг би бути. Може, ота княгиня, про яку пише в спогадах Любисток?
— Ти, мабуть, читала неуважно, — трохи охолодила її чародійка. — Любисток описує княгиню Анарієтту досить докладно, а інші джерела підтверджують, що волосся вона мала — цитую — «каштанового кольору, лискуче, насправді до золотого ореолу подібне».
— Тоді це не вона, — погодилася адептка. — Моя жінка була чорною. Як вугілля, якщо казати правду. А сон був… Гммм… Цікавий.
— Уважно слухаю.
— Вони розмовляли. Але це була незвичайна розмова.
— А що ж у ній було незвичайного?
— Більшу частину часу вона тримала ноги на його плечах.
— Скажи мені, Ґеральте, ти віриш у кохання з першого погляду?
— А ти?
— Вірю.
— Тоді я вже знаю, що нас поєднало. Бо протилежності притягуються.
— Не будь цинічним.
— Чому? Цинізм начебто доводить інтелектуальність.
— Неправда. Цинізм за всієї своєї псевдоінтелектуальної оправи відразливо нещирий. Я не виношу жодної нещирості. І якщо вже ми про те… Скажи мені, відьмаче, що ти кохаєш у мені понад усе?
— Оце.
— З цинізму ти впадаєш у тривіальність і банальність. Спробуй іще раз.
— Більш за все я кохаю в тобі твій розум, твою інтелектуальність і твою духовну глибину. Твою незалежність і свободу, твою…
— Не розумію, звідки в тобі стільки сарказму?
— Це був не сарказм, це був жарт.
— Не терплю таких жартів. Особливо тих, що не на часі. Усьому, мій дорогенький, свій час, і година своя кожній справі під небом. Є час мовчати й час мовити, час плакати й час сміятися, час засівати і час втикати, перепрошую, збирати, час жартувати й час плакати…
— Час обіймати й час ухилятися від обіймів?
— Ну, не сприймай те настільки дослівно! Вважатимемо краще, що тепер настав час для компліментів. Кохатися без компліментів здається мені фізіологією, а фізіологія пласка. Тож говори компліменти!
— Ніхто від Яруги до Буйни не має такого красивого задка, як ти.
— Ото ти невдаха! Тепер прирівняв мене до якихось варварських північних річок. Не кажучи взагалі про якість метафори, не можна було сказати «від Альби до Вельди»? Або «від Альби до Сансретур»?
— Я в житті ніколи не був на Альбі. Намагаюся уникати суджень, коли вони не підтримувані досвідом.
— Ох! Насправді? Тож здогадуюся, що задків — бо ж мова все ж була про них — ти бачив та пережив достатньо, аби змогти про те судити? Га, біловолосий? Скільки ж то жінок було в тебе до мене? Га? Я поставила тобі запитання, відьмаче! Ні-ні, облиш, лапи геть, таким чином ти від відповіді не відкараскаєшся. Скільки жінок ти мав до мене?
— Жодної. Ти моя перша.
— Нарешті!
Німуе досить довго вдивлялася в картину, на якій було зображено десятьох жінок, що сиділи навколо столу в слабкому світлі chiaroscuro.
— Шкода, — сказала нарешті, — що ми не знаємо, як вони насправді виглядали.
— Великі майстрині? — пирхнула Кондвірамурс. — Але ж повно їхніх портретів! У самій лише Аретузі…
— Кажу ж: насправді, — відрізала Німуе. — Я не про улесливі подобизни, намальовані на підставі інших улесливих подобизн. Не забувай, був час, коли нищили портрети чародійок. І самих чародійок. А потім був час пропаганди, коли майстриням доводилося вже й виглядом своїм викликати повагу, подив і набожний ляк. З того часу беруть початок усі ті «Зібрання Ложі», «Клятви» та «Конвенти», полотна й малюнки із зображенням столу, а за ним — десятьох чарівних, неймовірно красивих жінок. А справжніх, автентичних портретів немає. Окрім двох винятків. Автентичним є портрет Маргарити Ло-Антіль, що висить в Аретузі на острові Танедд і який тільки дивом уцілів у пожежі. Автентичним є портрет Шеали де Танкарвіль в Енсенаді в Лан Ексетері.