— Ні. — Йеннефер підвелася, із розмаху кинула на стіл серветку. — Може, я б іще щось з’їла, але товариство відбиває в мене апетит. Прощаюся з панами.
Стефан Скеллен чхнув і розкашлявся. Блідоокий міряв її злим поглядом і паскудно всміхався. Вільгефорц дивився вбік.
Як завжди, коли її відводили у в’язницю, Йеннефер намагалася зорієнтуватися, де вона є, здобути хоча б крихту інформації, яка могла б їй допомогти в планованій втечі. І щоразу на неї чекало розчарування. Замок не мав навіть найменших вікон, через які можна було б побачити навколишні терени чи хоча б сонце й спробувати розібратися в сторонах світу. Телепатія була неможливою, два важезні браслети й нашийник із двімериту результативно нівелювали всі прояви магії.
Кімната, у якій її ув’язнили, була холодною й суворою, наче келія пустельника. Утім, Йеннефер пригадувала собі той радісний день, коли її перевели сюди з ями. З підвалу, на дні якого завжди стояла калюжа смердючої води, а на стінах виступали селітра й сіль. З підвалу, де її годували недоїдками, які щури без зусиль виривали з її скалічених пальців. Коли після якихось двох місяців її розкували й витягли звідти, коли дозволили перевдягнутися й викупатися, Йеннефер не чулася від щастя. Кімнатка, куди її перевели, здавалася їй королівською опочивальнею, а рідка юшка, що їй приносили, — супом із ластівкових гнізд, гідним королівського столу. Зрозуміло, через якийсь час юшка виявилася помийною бурдою, тверді нари — твердими нарами, а в’язниця — в’язницею. Холодною, тісною в’язницею, де через чотири кроки втикаєшся в стіну.
Йеннефер вилаялася, зітхнула, усілася на карло, яке, окрім нар, було тут єдиними меблями.
Він увійшов так тихо, що вона майже не почула.
— Мене звати Бонгарт, — сказав він. — Добре б тобі запам’ятати це прізвище, відьмо. Щоб воно добре врізалося тобі в пам’ять.
— Трахнися, буцвале.
— Я, — заскреготів він, — мисливець за людьми. Так-так, прислухайся до мене, чаклунко. У вересні, три місяці тому, в Еббінґу я зловив твою малу падлюку. Оту Цірі, про яку стільки говорять.
Йеннефер прислухалася. Вересень. Еббінґ. Упіймав. Але її немає. Може, бреше?
— Сіроволоса відьмачка, навчена в Каер Морені. Я наказав їй битися на арені, убивати людей під крики публіки. Поволі, потрошку я перетворив її на чудовисько. Тієї ролі я вчив її арапником, кулаком та підбором. Довго її вчив. Але вона від мене втекла, зеленоока змія.
Йеннефер непомітно видихнула.
— Утекла від мене в за́світи. Але ми ще якось зустрінемося. Так, чаклунко. А якщо я про щось шкодую, то тільки що отого твого відьмачого коханця, отого Ґеральта, запекли на вогні. Я охоче дав би йому посмакувати свого клинка, перевертневі проклятому.
Йеннефер пирхнула.
— Слухай-но, Бонгарт чи як там тебе. Ти мене не сміши. Відьмакові ти й до п’ят не доріс. Зрівнятися з ним ти не зумієш. Жодної конкуренції. Ти ж сам кажеш: шкуродер та кат. Але це діє тільки на малих песиків. На дуже малих песиків.
— Подивись-но сюди, відьмо.
Різким рухом він розвів кубрак і сорочку, витягнув, плутаючи ланцюжки, три срібні медальйони. Один мав форму голови кота, другий — орла чи грифа. Третього вона докладно не бачила, певно, то був вовк.
— Таких речей, — пирхнула вона знову, удаючи байдужість, — повно на будь-якому ярмарку.
— Ці не з ярмарку.
— Та невже?
— Було колись так, — засичав Бонгарт, — що порядні люди боялися відьмаків більше, ніж потвор. Потвори, що там не кажи, сиділи в лісах та очеретах, відьмаки ж мали нахабство прогулюватися вулицями, входити до корчем, крутитися коло храмів, управ, шкіл та місць розваги. Порядні люди слушним чином вирішили, що то скандал. Тож знайшли когось такого. Нескоро, не відразу, не близько, але знайшли. Як бачиш, на моєму рахунку троє. Ані один перевертень із них не з’являвся більше поблизу й не дражнив добрих мешканців своїм виглядом. А якби з’явився, я б зробив би з ним те саме, що й із попередніми.