— Уві сні? — скривилася Йеннефер. — З арбалета з-за рогу? Чи, може, подавши отруту?
Бонгарт сховав медальйони під сорочку, зробив два кроки в її бік.
— Ти мене дражниш, відьмо.
— Саме такий намір я й мала.
— Ах, так? То зараз я покажу тобі, сучко, що з твоїм відьмачим коханцем я можу конкурувати в будь-якій царині. Та що там — навіть те покажу, що я від нього кращий!
Стражники, які стояли під дверима, аж підскочили, як почули з келії удари, тріск, гуркіт, виття та скавчання. А якби стражникам колись раніше доводилося чути вереск зловленої в капкан пантери, то вони присяглися б, що в келії саме пантера.
Потім із келії до стражників долинув страшезний рик — точнісінько наче пораненого лева, якого, зрештою, стражники також ніколи не чули, а бачили тільки на гербових щитах. Перезирнулися. Кивнули один одному. А потім увірвалися досередини.
Йеннефер сиділа в кутку кімнати на рештках нар. Волосся мала розчухране, сукню й сорочку — роздерті зверху до самого низу; її малі дівочі груди різко здіймалися в ритмі важкого дихання. З носа її текла кров, на обличчі швидко росла припухлість, як і сліди від нігтів на правій руці.
Бонгарт сидів в протилежному кутку кімнатки, серед уламків карло, обіруч тримаючись за матню. Кров із носа текла і в нього, забарвлюючи сиві вуса в колір глибокого карміну. Обличчя було перекреслене кривавими подряпинами. Ледь загоєні пальці Йеннефер були слабкою зброєю, але замки браслетів із двімериту мали на диво гострі краї.
У спухлій щоці Бонгарта, точнісінько у вилицевій кістці, стирчала, глибоко увіткнута обома зубцями, виделка, яку Йеннефер вкрала зі столу під час вечері.
— Тільки малі песики, шкуродере, — видихнула чародійка, намагаючись закрити бюст рештками сукні. — А від сучок тобі б триматися подалі. Заслабкий ти для них, молокососе.
Не могла собі пробачити, що не поцілила туди, куди хотіла, — в око. Але що ж, ціль була рухома, а крім того, ніхто не досконалий.
Бонгарт рикнув, встав, вирвав виделку, завив і аж заточився від болю. Огидно вилаявся.
До келії зазирало ще двійко стражників.
— Гей ви! — загарчав Бонгарт, стираючи кров з обличчя. — Швидко сюди! Витягніть мені цю шльондру на середину підлоги, розіпніть та притримайте!
Стражники перезирнулися. А потім втупили погляди в стелю.
— Краще б вам іти собі звідси, пане, — сказав один. — Ми не станемо тут нікого ані розпинати, ані притримувати. У наші обов’язки це не входить.
— А крім того, — пробурмотів другий, — ми не маємо наміру закінчити, як Ріенс чи Шірру.
Кондвірамурс поклала на купу аркуш, на якому було зображено тюремну камеру. А в камері — жінку з опущеною головою, у кайданах, прикутих до стіни камери.
— Її тримали в полоні, — пробурмотіла вона, — а відьмак розважався в Туссані з якимись брюнетками.
— Ти його засуджуєш? — різко запитала Німуе. — Не знаючи майже нічого?
— Ні. Не засуджую, але…
— Немає ніяких «але». Прошу, замовкни.
Якийсь час вони сиділи мовчки, гортаючи картонки малюнків та акварелей.
— Усі версії легенди, — Кондвірамурс указала на один графічний малюнок, — як місце її закінчення, фіналу, кінцевої битви Добра й Зла, майже Армагеддону, називають фортецю Рис-Рун. Усі версії. Окрім однієї.
— Окрім однієї, — кивнула Німуе. — Окрім анонімної, мало популярної версії, відомої як «Чорна Книга з Елландеру».
— «Чорна Книга» говорить, що фінал легенди розігрується в цитаделі Стигга.
— Точно. Також й інші, канонічні для легенди справи «Книга з Елландеру» подає в спосіб, дуже відмінний від канону.
— Цікаво, — Кондвірамурс підвела голову, — який із тих замків зображено на ілюстраціях? Який із них виткано на твоєму гобелені? Який малюнок правдивий?
— Цього ми не знатимемо ніколи. Замку, який бачив фінал, прошу уточнити, не існує. Його було знищено, від нього не лишилося й сліду, що погоджено з усіма версіями, навіть із «Книгою з Елландеру». Жодна з поданих у джерелах локалізацій не є переконливою. Ми не знаємо, — і не будемо знати, — як той замок виглядав і де він стояв.
— Але правда…
— Для правди, — різко урвала її Німуе, — це не має жодного значення. Не забувай: ми не знаємо, як насправді виглядала Цірі. Але тут ось, на цьому намальованому Вільмою Васселі картоні, у різкій розмові з ельфом Аваллак’хом на тлі статуй жахливих дітей це саме вона, Цірі. Щодо цього немає жодних сумнівів.
— Але, — непоступливо стояла на своєму Кондвірамурс, — твій гобелен…