— Представляє замок, у якому розігрався фінал легенди.
Вони довго мовчали. Шелестіли аркуші, що їх перегортали.
— Не люблю, — відізвалася Кондвірамурс, — версії легенди з «Чорної Книги». Вона така… Така…
— Огидно правдива, — закінчила Німуе, киваючи.
Кондвірамурс позіхнула, відклала «Півстоліття поезії», доповнене та з доданою післямовою професора Еверетта Денхоффа-молодшого. Розкидала подушки, перетворюючи конфігурацію для читання на конфігурацію для спання. Позіхнула, потягнулася й погасила лампу. Кімната занурилася в темряву, освітлена лише голками місячного сяйва, що протискалося в шпарини штор. «Що вибрати на цю ніч? — подумала адептка, крутячись на простирадлі. — Покластися на удачу? Чи якорити?»
Після коротких роздумів вона наважилася на друге.
Він був таким неясним, отой сон, що повертався, не давав доснити себе до кінця, розвіювався, зникав між іншими снами так, як ниточка зникає й губиться серед основи кольорової тканини. Сон, що зникав із пам’яті, але все одно наполегливо до неї повертався.
Заснула вона відразу, сон наплинув на неї миттєво, ледь вона стулила очі.
Нічне небо, безхмарне, світле від місяця й зірок. Пагорби, на їхніх схилах припорошене снігом виногроно. Чорний і незграбний абрис будівлі: муру із зубцями, стовпа, самотнього наріжного beffroi.
Двоє вершників. Обоє виїжджають у пустий простінок, обоє злазять із сідел, обоє заходять під арку. Але в зяючий у підлозі отвір заходить лише один.
Той, чиє волосся абсолютно біле.
Кондвірамурс стогне крізь сон, кидається на ліжку.
Біловолосий сходить униз, глибоко, глибоко в підвали. Іде темними коридорами, освітлює їх, раз у раз запалюючи скіпки, що стирчать у залізних держаках. Світло від скіпок примарними тінями танцює по стінах і стелі.
Коридори, сходи, знову коридори. Льох, велика крипта, бочки під стінами. Уламки, купа цегли. Потім коридор, що розходиться. Темрява в обох його відгалуженнях. Біловолосий запалює ще один факел. Витягує меч із піхов за спиною. Вагається, не знаючи, яким із коридорів треба піти. Врешті наважується на правий. Дуже темний, завалений сміттям, той стрімко йде вниз. Кондвірамурс стогне крізь сон: її охоплює страх. Знає, що дорога, яку обрав біловолосий, веде до небезпеки.
Одночасно знає, що біловолосий небезпеку шукає.
Бо то його фах.
Адептка перекидається з боку на бік у ліжку, стогне. Вона сняча, вона снить, вона в онейроскопічному трансі, раптом вона пророче розуміє, що станеться за мить. «Увага! — хоче вона крикнути, хоча знає, що крикнути не зуміє. — Увага, обернися!»
Стережися, відьмаче!
Потвора атакувала з темряви, із засідки, тихо й підступно. Матеріалізувалася раптово серед пітьми, наче спалах полум’я. Наче язик полум’я.
Розділ 3
Коли на своєму току глухарі,
Світанок стрічаючи, крилами б’ють,
Звичаєм шляхетним в обіймах зорі
Паруються жадібно, радісно мліють.
Сказать тобі хочу, кохана моя,
Кохання є святом веселим,
Дарує нам гру й насолоду буття,
Тому і єднаємо наші життя.
Хоча так він поспішав, так підганяв і так переймався, залишився відьмак у Туссані майже на всю зиму. І які ж були причини? Про те не напишу. Були — і годі про те, немає про що розводитися. А тим, хто бажав би відьмака звинуватити, нагадаю, що кохання не єдине має ім’я, і не судіть, щоб і ви не судимі були.
Those were the days of good hunting and good sleeping[8].
Потвора атакувала з темряви, із засідки, тихо й підступно. Матеріалізувалася раптово в пітьмі, наче спалах полум’я. Наче язик полум’я.
Ґеральт, хоча й заскочений зненацька, відреагував інстинктивно. Вивернувся в ухилянні, обтершись об стіну льоху. Чудовисько пролетіло поруч, наче м’ячик, відскочило від підлоги, махнуло крилами й стрибнуло знову, засичавши й роззявляючи дзьоба. Але цього разу відьмак був готовий.
Ударив у короткому замаху, від ліктя, цілячись у зоб, під кармінові сережки, великі, удвічі більші, ніж в індика. Не схибив, відчув, як вістря розрубує тіло. Інерція від удару звалила бестію на землю, під стіну. Скоффін звереснув, і то був вереск майже людський. Бився він серед розкришених цеглин, бив і тріпотів крилами, бризкав кров’ю, сік навколо схожим на бич хвостом. Відьмак був упевнений, що битва вже скінчилася, але тварюка знову його заскочила. Несподівано кинулася йому на горло, страшно скрекочучи, виставивши кігті й клацаючи дзьобом. Ґеральт відстрибнув, відбився плечем від стіни, втяв навідліг, знизу, використавши інерцію відбиття. Не схибив — скоффін знову гепнувся між цеглою, смердюча кров бризнула на стіну льоху й потекла по ній примхливим патьоком. Збита на льоту бестія вже не билася, лише тремтіла, скреготіла, витягувала довгу шию, надувала зоб і трусила сережками. Кров швидко текла між цеглинами, на яких твар лежала.