— Пам’ятаю.
— Тож бондарі бачили опудало бестії й просили мене про щось настільки ж раритетне для декорування їхнього цехового приміщення. Куроліск буде в самий раз. Бондарі в Туссані, як ти можеш здогадатися, є цехом, який не нарікає на брак замовлень, і завдяки тому — заможним, тож запросто дадуть вони й усі двісті двадцять. Може, навіть більше, спробую поторгуватися. А щодо пір’я… Бочкороби не зауважать, якщо я вирву куроліскові з дупи кілька штук та продам у князівську канцелярію. Канцелярія платить не з власної кишені, а з князівської скарбниці, тож, не торгуючись, дасть мені навіть не п’ять, а всі десять за перо.
— Схиляюся перед спритністю.
— Nomen omen[9], — Рейнар де Буа-Френ усміхнувся ще ширше. — Мама мусила щось передчувати, називаючи мене іменем лиса-хитруна з повсюди відомого казкового циклу.
— Ти мав би стати купцем, а не рицарем.
— Мав би, — погодився рицар. — Але що ж, як народився сином гербованого пана, то станеш гербованим паном і гербованим паном помреш, наплодивши, хе-хе, гербованих паничів. І нічого не зміниш, хоч би ти луснув. Ти, зрештою, Ґеральте, також підраховувати вмієш добряче, а купецтвом не займаєшся.
— Не займаюся. З подібних причин, що й ти. З тією лише різницею, що нічого не наплоджу. Ходімо з цих підвалів.
Назовні, під мурами замчиська, огорнули їх холод і вітер із гір. Ніч була ясною, небо — безхмарним і зоряним, світло місяця іскрилося на полях нового, чистесенького снігу, яким засипало виноградники.
Сплутані коні привітально форкнули.
— Мало б сенс, — сказав Рейнар, дивлячись на відьмака значущо, — відразу зустрітися з клієнтами й отримати виручку. Але ти, напевно, поспішаєш до Боклера, га? До однієї спальні?
Ґеральт не відповідав, бо на такі запитання не відповідав принципово. Приторочив тіло скоффіна до запасного коня, після чого всівся на Плітку.
— Зустрінемося з клієнтом, — вирішив, розвертаючись у сідлі. — Ніч іще молода, а я — голодний. І охоче чогось би напився. Їдьмо до міста. До «Фазанятника».
Рейнар де Буа-Френ засміявся, поправив щит із червоно-золотою шахівницею, що висів на луці сідла, видерся на високу кульбаку.
— Воля ваша, кавалере. Тож до «Фазанятника». Вйо, Буцефале!
Вони поїхали ступою засніженим схилом униз, до гостинця, виразно позначеного рідкою шеренгою тополь.
— Знаєш що, Рейнаре, — відізвався раптом Ґеральт. — Я теж волію тебе таким, як оце зараз. Коли мовиш нормально. Тоді, у жовтні, ти використовував манеру надто дратівливу.
— Честю клянуся, відьмаче, я ж мандрівний рицар, — зареготав Рейнар де Буа-Френ. — Ти що, забув? Рицарі завжди мовлять, наче кретини. То такий знак, як оцей щит тут. По тому, наче по гербу на щиті, наше братство розпізнається.
— Честю клянуся, — сказав Рицар Шахівниці, — ви дарма хвилюєтеся, пане Ґеральте. Дружка ваша, напевне, вже здорова й, певне ж, слабкість свою геть забула. Пані княгиня добрячих тримає надвірних медиків, ті будь-яку неміч вилікувати вміють! Честю клянуся, немає чого перейматися.
— Я теж такої думки, — сказав Регіс. — Перестань дивитися похмуро, Ґеральте. Адже Мільву ще й друїдки лікували…
— А друїдки на лікуванні знаються, — втрутився Кагір. — Цьому найкращим доказом моя розвалена гірничою сокиркою довбешка: тільки гляньте — наче нова. Мільва також, напевне, почувається добре. Немає причин перейматися.
— Аби ж то.
— Вона вже здорова, — повторив рицар, — ота ваша Мільва, наче рижик. Голову на те поставлю, що, напевно, вона вже на балах танцює! Притопує жваво! Бенкетує! У Боклері, при дворі пані Анарієтти, постійно як не бал, так бенкет. Ха, честю клянуся, зараз, як виконав клятви, я теж…
— Виконав клятви?
— Фортуна ласкава була! Бо треба вам відати, що я присягу склав, і не будь-яку там, а на журавля. Навесні. Клявся я п’ятнадцять розбійників покласти до Йуле. Пощастило — я уже вільний від клятв. Ага, тож не мушу вже приховувати ім’я. Звати мене, дозвольте представитися, Рейнар де Буа-Френ.
— Дуже раді.
— Щодо тих балів, — сказала Ангулема, підганяючи коня, аби з ними зрівнятися. — То й нас, маю надію, не омине їдло та питво? Та й потанцювати я б охоче потанцювала!
— Честю клянуся, буде в Боклері все, — запевнив Рейнар де Буа-Френ. — Бали, учти, раути, бесіди й поетичні вечірки. Ви ж приятелі Любистка… Хотів сказати, віконта Юліана. А той надто милий для пані княгині.
— Авжеж, похвалявся він, — сказала Ангулема. — Як воно насправді з тим коханням було? Ви знаєте ту історію, пане рицарю? Розкажіть!