— Можеш розраховувати. — Рицар глянув на нього, а очі мав розумні й швидкі. — І честю клянуся, ті розрахунки вас не підведуть. Я ж казав. Поет милий пані Анарієтті, а за пані Анарієтту кожен тут себе вбити б дав.
Із придорожніх кущів, сполошені рицарським співом, із карканням зривалися ворони.
Незабаром вони виїхали з лісів просто в долину поміж горами, на вершинах яких біліли вежі замків, виразні на тлі синього з гранатовими смугами неба. Пологі схили гір, скільки бачило око, поростали рівнесенькими, наче військо, рядами акуратно пострижених кущів. Земля там була вислана жовтим і червоним листям.
— Що то воно? Виногрона?
— Так, винні грона, — підтвердив Рейнар де Буа-Френ. — Славетні лози долини Сансретур. Найкращі вина світу чавлять із грон, що тут дозрівають.
— Факт, — погодився Регіс, який, як завжди, розумівся на всьому. — Уся справа у вулканічному ґрунті й тутешньому мікрокліматі, що забезпечує ідеальний річний баланс сонячних днів та опадів. Якщо до того додати ще й традицію, знання й дбайливість робітників виноградників, отримаємо результат у вигляді продукту найвищого класу й марки.
— Ото ви добряче сказали, — усміхнувся рицар. — Марка — саме воно. О, гляньте хоча б отуди, на той схил під замком. У нас замок дає назву виноградникам і підвалам глибоко під ним. Отой зветься Кастель Равелло, з його виноградників походять такі вина, як «Ервелюче», «Фьорано», «Поміно» й «Ест-Ест». Мусили чути. За барильце «Ест-Есту» платять стільки ж, скільки за десять барилець вина з Цідарісу чи з нільфгардських виноградників над Альбою. А отам, гляньте, скільки очі бачать — інші замки й інші виноградники, чиї назви також не звучатимуть для вас як чужі: Верментіно, Торічелла, Кастельдаччія, Туфо, Санчерре, Нурагус, Короната, нарешті — Корво Бьянко, ельфійською Гуін Кербін. Відчуваю, ті назви вам не чужі, га?
— Не чужі, ха, — скривилась Ангулема. — Особливо зі знання, що треба перевіряти, чи якогось того славетного шельма-корчмар не налив, бува, замість нормального яблучного, бо тоді доведеться вранці й коня в шинку залишати, стільки отаке «Кастель» чи «Ест-Ест» коштує. Тьфу-тьфу, не розумію, то ж для великих, хіба, панів такі якісь марки. Ми, люди звичайні, можемо й того дешевшого непогано нажлуктитися. Та й так я вам скажу, бо досвід маю: ригається воно однаково чи після «Ест-Есту», чи після яблучного.
— Не звертаючи уваги на жовтневі дотепи Ангулеми, — Рейнар умостився за столом, розпустивши пояс, — нині нап’ємося якогось порядного сорту і якогось порядного року, відьмаче. Грошва є, заробили. Можемо гульнути.
— Авжеж, — Ґеральт махнув корчмареві. — Врешті-решт, як говорить Любисток, може, і є інші мотивації для заробляння, але я їх не знаю. Тож з’їмо оте щось, чим так смачно пахне з кухні. До речі, занадто вже сьогодні у «Фазанятнику» людно, хоча й досить пізня вже година.
— Але ж нині переддень Йуле, — пояснив шинкар, почувши його слова. — Святкують люди. Бавляться. Ворожать. Традиція наказує, а традиція в нас…
— Знаю, — перебив його відьмак. — А що нині в кухні мати традиція наказала?
— Холодний язик із хроном. Юшка з каплуна з фрикадельками з мізків. Зразики кручені з яловичини, а до того галушки й капустка.
— Подавай скоренько, добрий чоловіче. А до того… Що до того, Рейнаре?
— Якщо яловичина, — сказав за мить роздумів рицар, — тоді червоне «Коте-де-Блессюр». Того року, коли простягнула ноги стара княгиня Кароберта.
— Чудовий вибір, — кивнув корчмар. — Радий прислужитися вашмосцям.
Вінок з омели, який незграбно кинула за себе дівчина від сусіднього столика, упав мало не на коліна Ґеральтові. Компанія юнки вибухнула сміхом. Сама дівчина чарівно зашарілася.
— Аж ніяк! — Рицар підняв вінок і відкинув його. — Не буде то ваш суджений. Він уже зайнятий, мосьпанно. Він уже в неволі одних очей зелених…
— Замовкни, Рейнаре.
Корчмар приніс, що було треба. Вони їли, пили, мовчали, прислухаючись до радісного гомону людських розваг.
— Йуле, — сказав Ґеральт, відставляючи кубок. — Мідінверне. Зимове сонцестояння. Два місяці я тут стирчу. Два втрачені місяці!
— Місяць, — холодно й тверезо виправив його Рейнар. — Якщо ти щось і втратив, то тільки місяць. Потім сніги завалили перевали в горах, і ти з Туссану й так би не виїхав, хоч здохни. А раз дочекався тут Йуле, то й весни напевне дочекаєшся, бо це ж сила, вища за всі наші жалі та смутки. А щодо жалю, то ти з лицемірством не перебирай. Аж ніяк не повірю, що аж так тобі шкода.