— Та що ти, Рейнаре, знаєш? Що ти відаєш?
— Небагато, — погодився рицар, наливаючи. — Небагато поза тим, що я бачу. А я бачив вашу першу зустріч, твою і її. У Боклері. Ти ж пам’ятаєш Свято Діжки? Білі трусики?
Ґеральт не відповів. Пам’ятав.
— Чарівне це місце, палац Боклер, жару кохання повний, — заприспівував Рейнар, насолоджуючись букетом вина. — Сам вид його зачаровує. Пам’ятаю, як усі остовпіли, коли його помітили, тоді, у жовтні. Кагір — ану пригадаю — який же він тоді вжив вислів?
— Фігуристий замчисько, — з подивом промовив Кагір. — Хай мене, і справді фігуристий та оковтішний замчисько.
— А добре княгиня живе, — сказав вампір. — Треба визнати.
— Цілком ладний, сука, будиночок, — додала Ангулема.
— Палац Боклер, — не без гордощів повторив Рейнар де Буа-Френ. — Ельфійська будівля, лише трохи перероблена. Начебто самим Фарамондом.
— Не начебто, — заперечив Регіс. — А попри сумніви. Стиль Фарамонда помітний уже на перший погляд. Достатньо лише глянути на оті вежі.
Увінчані червоною черепицею вежі, про які говорив вампір, вистрілювали в небо стрімкими білими обелісками, виростаючи з філігранної конструкції самого замку, що розширювалася донизу. Вид цей, як не крути, асоціювався зі свічками, з яких фестони воску стекли на майстерно вирізьблену підставку свічника.
— Біля підніжжя Боклера, — пояснив рицар Рейнар, — лежить місто. Мур, зрозуміло, добудовано пізніше, бо ви ж знаєте, що ельфи міст мурами не оточували. Підженіть коней, мосьпанство. Дорога попереду далека. Боклер тільки виглядає близьким, гори змінюють перспективу.
— Їдьмо.
Їхали швидко, випереджаючи мандрівників і вагантів, вози й двоколки, завантажені темними, наче замшілими гронами. Потім були галасливі, із запахом ферментованого соку вулички міста, похмурий парк, повний тополь, тисів, барбарису й самшиту. Потім клумби троянд, переважно сортів мультифлора й центифолія. Далі різьблені колони, арки та архівольти палацу, пахолки та лакеї в лівреях.
Тим, хто їх привітав, був Любисток, завитий та виряджений, наче принц.
— Де Мільва?
— Здорова, не хвилюйся. Сидить у кімнатах, які для неї приготували. Не хоче звідти виходити.
— Чому?
— Про те пізніше. А зараз ходімо. Княгиня чекає.
— Просто з дороги?
— Таким було її бажання.
Зала, куди вони увійшли, була повна людей, різнобарвних, наче райські птахи. Ґеральт не мав часу придивлятися. Любисток підіпхнув його до мармурових сходів, біля яких у гроні пажів і придворних стояли дві жінки, сильно виділяючись із натовпу.
Було тихо, але стало ще тихіше.
Перша з жінок мала гострий і кирпатий ніс, а проникливі блакитні очі блищали, наче в гарячці. Каштанове волосся мала зап’яте в майстерну, по-справжньому артистичну, укріплену оксамитовими стрічками зачіску, продуману до найменших нюансів, враховуючи й той ідеальний, схожий на півмісяць локон на лобі. Ліф декольтованої сукні іскрився тисячами блакитних і лілових смужок на чорному тлі, низ сукні був чорним, густо всіяним симетричним візерунком із маленьких золотих хризантемок. Шию й декольте — наче складна будова чи й клітка — охоплювало коштовними вигинами кольє шелаку, обсидіану, смарагдів і ляпіс-лазурі, що закінчувалося жадеїтовим хрестом, який майже ховався між невеличкими, підпертими тісним корсетом грудьми. Декольте-каро було великим і глибоким, відкриті вузькі плечі жінки не давали, здавалося, йому достатньої опори — Ґеральт у будь-яку мить очікував, що сукня зсунеться з бюсту. Але та не зсувалася, утримувана в необхідній позиції таємним мистецтвом кравців та буфами широких рукавів.
Друга жінка дорівнювала першій за зростом. Мала на губах ідентичного кольору помаду. І на тому схожість закінчувалася. Та друга на коротко стриженому чорному волоссі носила сітчастий капелюшок, що спереду переходив у коротку, до кінчика маленького носика вуальку. Квітчастий мотив вуальки не маскував красивих, блискучих, сильно підкреслених зеленими тінями очей. Така само квітчаста вуаль прикривала скромнесеньке декольте чорної сукні з довгими рукавами, лише в кількох місцях, начебто випадкових, всіяної дрібним візерунком сапфірів, аквамаринів, гірського кришталю та золотих ажурних зірочок.