— От хоч би під нашими підвалами, щоб далеко не шукати, — відізвався чорнобородий виноградар Померолю. — Милями ті льохи тягнуться, а як і куди — ніхто того не відає. Ті, що хотіли в тому розібратися, не повернулися. Та й потвору страхітливу там також бачили. Начебто. Ото ж я й хтів запропонувати…
— Здогадуюся, — сухо сказав відьмак, — що саме хочете ви мені запропонувати. І приймаю пропозицію. Перевірю ваші підвали. Оплату призначимо відповідно до того, на що я там натраплю.
— Не образимо вас, — запевнив бородань. — Гм-гм… І ще одна справа…
— Кажіть, я слухаю.
— Отой суккуб, що ночами чоловіків навідує й мучить… Що його вам ясновельможна княгиня убити доручила… Відчуваю я так, що вбивати його ви аж ніяк не мусите. Адже мара нікому не заважає, як правду казати… Так, прийде час від часу… Трохи помучить…
— Але тільки повнолітніх, — швидко втрутився Малатеста.
— З язика ви мені, куме, те зняли. Саме так, нікому той суккуб не шкодить. А останнім часом і взагалі наче й чутка про нього згинула. Вірю, що він, як би то, вас, пане відьмак, злякався. Який же тоді сенс його переслідувати? Адже вам, пане, грошва не зайва. А як вам чогось бракує…
— На мій рахунок у Чанфанеллі, — з кам’яним виразом обличчя сказав Ґеральт, — могло б щось упасти. На відьмачий пенсійний фонд.
— Так і станеться.
— А в суккуба й волос із білявої голівки не спаде.
— Тоді бувайте, — обидва виноградарі встали. — Пийте, їжте в спокої, не будемо перешкоджати. Свято сьогодні. Традиція. А в нас, у Туссані, традиція…
— Знаю, — сказав Ґеральт. — Справа свята.
Товариство за сусіднім столом галасувало за черговою ворожбою на Йуле, яку робили за допомогою кульок із калачевого м’якуша й кістки з’їденого коропа. Заразом добряче там пили. Корчмар і дівки увивалися з глечиками по залу, наче в кропі скупані.
— Прославлений суккуб, — зауважив Рейнар, підкладаючи собі ще капусти, — започаткував достопам’ятну серію відьмачих контрактів, які ти взяв у Туссані. А потім уже пішло одне за одним, а ти відбитися не міг від клієнтів. Цікаво, що я навіть не пам’ятаю, котрий із виноградарів першим дав тобі доручення…
— Тебе при тому не було. Сталося це наступного дня після аудієнції в княгині. На якій, зрештою, тебе також не було.
— Не дивно. То ж була приватна аудієнція.
— Нічого собі «приватна», — пирхнув Ґеральт. — Брали в ній участь із двадцять осіб, не враховуючи при тому нерухомих, наче статуї, лакеїв, малолітніх пажів та знудженого блазня. А серед тих, кого враховувати треба, були Ле Гофф, камергер зі статурою та запахом кондитера, і кілька вельмож, що аж згиналися під вагою золотих ланцюгів. Було також кілька типів із черні: райців, а може, суддів. Був відомий із Каед Мюрквіда барон герба Бичача Голова. Була, зрозуміло, Фрінгілла Віго — особа, схоже, дуже близька до княгині. …і були ми, уся наша компанія, зокрема й Мільва в чоловічому одязі. Ха, неточно я сказав, коли промовив «уся дружина». Не було з нами Любистка. Любисток, чи, скоріше, віконт Якось Там, сидів на карло праворуч від Її Гостроносої Милості Анарієтти й надувався, як павич. Як справжнісінький фаворит. …Анарієтта, Фрінгілла й Любисток були єдиними особами, які сиділи. Нікому більше всістися не дозволили. Але я й так був задоволений, бо не наказували й згинати коліно. Княгиня вислухала мою оповідку, на щастя, рідко перериваючи. Коли ж я коротко передав результат розмови з друїдками, заламала руки, що говорило про переживання настільки ж щирі, як і перебільшені. Знаю, що звучить воно наче якийсь дурнуватий оксюморон, але повір мені, Рейнаре, у її випадку саме так і було.
— Ах-ах, — сказала княгиня Анна Генрієтта, заламавши руки. — Ви дуже нас засмутили, пане Ґеральте. Правду скажу вам: жаль виповнює моє серце.
Вона хлипнула гострим носиком, простягнула руку, а Любисток відразу вклав їй у долоню батистову хусточку з монограмою. Княгиня торкнулася хусточкою обох щік так, щоб не стерти пудру.
— Ах-ах, — повторила. — Виходить, друїди про Цірі нічого не відають? Не зуміли надати вам допомогу? Виходить, усі ваші зусилля виявилися даремними, а дорога — марною?
— Марною точно ні, — переконливо відповів відьмак. — Признаюся, що розраховував я на те, що від друїдів здобуду якусь конкретну інформацію або вказівки, що змогли б у загальному вигляді пояснити хоча б те, чому Цірі є об’єктом настільки завзятого полювання. Утім, друїди не змогли чи не схотіли мені допомогти, і в цьому сенсі я й справді нічого не здобув. Але…