Марсель Пруст
ВІДНАЙДЕНИЙ ЧАС
У пошуках утраченого часу. Віднайдений час
Цілий день у цій аж занадто сільській садибі, створеній ніби для сієсти у перерві між двома прогулянками або в час, коли заторочить дощ, ув одній із тих осель, де кожна вітальня нагадує зелену альтанку і де на шпалерах в одній кімнаті садові рожі, а в іншій птахи серед гілля знов зустрічаються з вами і товаришать вам, відтяті від світу — адже то були старі шпалери, де кожна рожа існувала сама собою, аби при нагоді її можна було зірвати мов живу, як і кожна пташка, що її можна було посадити у клітку і приручити, отож там не було нічого схожого на теперішні чудово оздоблені покої, де на сріблястому тлі збіглися всі нормандські яблуні, вималювані в японському стилі, сповнюючи галюцинаціями години, пере-буті в ліжку, — цілий день я просидів у своїй кімнаті з виглядом на гарне паркове зело з бузком біля входу, на зелене листя крислатих дерев над водою, іскрявою на сонці, і на мезеґлізький ліс. Я милувався всім цим лише тому, що думав: «Як гарно мати стільки зела за вікном», аж до хвилі, коли на цьому просторому зеленому полотні відкрив намальовану для контрасту темним блакитом, бо вона стояла далі, дзвіницю комбрейської церкви. Не зображення дзвіниці, а саму дзвіницю, яка, відкриваючись моїм очам із відстані тих місць і років, поставала серед світлистого зела темним згустком, аж здавалося, ніби її щойно намалювали, вписавши у квадрат мого вікна. Іноді, виходячи з покою, я помічав кінець коридору, бо йшов він у протилежному напрямку, ніби пурпурову стьожку, оббиття салону із простого червоного мусліну, готового запалати, щойно на нього впаде сонячний промінь.
На цих прогулянках Жільберта розповідала мені, як Робер цурається її, ходячи до інших жінок. І справді, жінки його переслідували, що мало — як буває з чоловічою дружбою серед чоловіків, ласих до жінок, — характер марної затії і даремно захопленого місця, захаращеного в більшості осель ні до чого не придатними речами.
Разів із кілька Робер приїздив до Тансонвіля за мого там побуту. Він дуже відрізнявся від того Робера, що я знав колись. Він не заріс салом, не зледащів, як барон де Шарлюс, навпаки, життя доконало в ньому зовсім інших змін, надавши йому хвацькости кавалерійського офіцера — хоча по одруженні він покинув службу, — і зробивши його таким молодцем, яким він зроду не був. У міру того як гладшав пан де Шарлюс, Робер (звісно, він був куди молодший, але відчувалося, що неухильно наближатиметься до цього ідеалу з віком), мов ті жінки, які безоглядно складають свою зовнішність у жертву тонкому стану і в певних літах не покидають уже Марієнбада (думаючи, оскільки годі зберегти відразу кілька ознак своєї молодости, що постава здатна скрасити все інше), зробився ще ставніший і меткіший — протилежний вислід тієї самої, що й у барона, нецноти. Психологічні причини такої його моторности були, до речі, різні: страх, що його побачать, бажання цей страх приховати, гарячковість, породжувана невдоволенням собою та нудьгою. Він учащав до зелених затишків, куди (воліючи, щоб ніхто не бачив, як він там з’являється) вдирався спрожогу, аби підставити недоброзичливим очам гіпотетичних переходнів якомога менше поверхні, як чинить вояк, кидаючись в атаку. І ця скажена алюра довго в нього залишалася. Може, так давалася взнаки позірна небоязкість того, хто хоче показати, що йому море по коліна і що він не озирається на задні колеса. Щоб поставити всі крапки над «і», треба ще підкреслити бажання, з віком дедалі дужче, виглядати молодим і навіть нетерплячість, притаманну вічно знудженим, вічно пересиченим людям, надто розумним для того, аби змарнувати життя, не реалізувавши себе. Мабуть, самі їхні лінощі виливаються в зухвальство. Але відтоді, як стали модні фізичні вправи, ледарство прибрало форми спорту навіть у години не спортивні і виявляється уже не лише в зухвальстві, а й у гарячковій жвавості, не залишаючи ні часу, ні місця для нудьги.
З моєї пам’яти, мимовільної з природи, вивітрилося кохання до Альбертини. Але, як мені здається, є ще й якась мимовільна пам’ять тіла, бліда і стерильна копія колишньої пам’яти, ще довговічніша за неї, подібно до того як декотрі звірі та рослини довговічніші за людину. Наші ноги й руки сповнені отерплих спогадів.
Одного разу, покинувши Жільберту досить рано, я прокинувся серед ночі в тансонвільському покої і, сонний, погукав: «Альбертино!» Не те щоб я думав про неї чи там бачив її уві сні, не те щоб сплутав її з Жільбертою: то був нагад, що ожив у моїй руці й послав її до дзвінка — за спиною, як у моїй паризькій опочивальні. І не знаходячи його, я погукав: «Альбертино!» — гадаючи, ніби моя померла приятелька лежить біля мене, як траплялося частенько вечорами, і ніби ми заснули разом, знаючи, що вранці Франсуазі потрібен буде час, аби прийти на виклик, отож Альбертина може цілком безпечно сіпнути за шнур, який усе тікав від моєї руки.