Выбрать главу

Коли читаємо статті про людей, навіть просто про світських людей, названих «останніми представниками суспільства, яке уже втратило всіх свідків», можна, звичайно, вжахнутися: «От тобі й маєш, стільки великих слів про такого сіряка! Якби я не бачив цієї людини, а тільки читав газети й періодику, то був би в розпачі, що досі цього не знав!» Але мене так і тягло, читаючи такі газетні шпальти, думати: «Шкода, що я все уганяв за Жільбертою та Альбертиною, і не зважав на цього добродія! Я мав його за маруду-світовця, за звичайного фігуранта: а він був фігурою!»

І прочитані ґонкурівські сторінки схиляли мене до уболівань над такою схильністю. Мабуть, я міг виснувати з них, що життя вчить нас не переоцінювати книжки і показує, що те, що вихваляє письменник, не заслуговує на особливу увагу; але так само я міг виснувати, що книжка, навпаки, вчить нас підносити вартість життя, вартість, якої ми не вміли цінувати раніше й усвідомити яку нам допомагає книжка. Зрештою ми можемо себе потішити, що нам було не дуже приємно в товаристві такого собі Вентейля чи Берґотта. Соромливе філістерство одного, нестерпні вади другого, ба навіть претензійна вульгарність Ельстіра на початку його кар’єри (бо ґон-курівський «Щоденник» відкрив мені, що він був не ким, як «паном Тішем», який у Вердюренів так дратував своїм патяканням Сванна) аж ніяк не можуть свідчити проти них, бо їхній геній об’явився в їхніх творіннях. Вони, незалежно від того, хто не має рації, ми чи мемуаристи, зачаровані їхнім товариством, надто цим не журяться, бо якщо автор «Щоденника» і помилявся, це анітрохи не применшить вартости життя, що породило таких геніїв. (Але який геній не нахапається панібратських манер, властивих художникам його кола, перш ніж дійде, як це сталося з Ельстіром, хоч буває таке й рідко, до вершин доброго смаку? Хіба не рясніють, приміром, Баль-закові листи вульгарними зворотами, від яких Сванна всього пересмикувало б? А проте Сванн, хоч який тонкий і вільний від усякої смішної ґаліматьї, навряд чи кебітний написати «Кузину Бетту» чи «Турського священика».)

На зовсім протилежному краю досвіду по моїх відкриттях, що найцікавіші анекдоти з ґонкурівського «Щоденника», цієї невичерпної криниці, вечірньої розваги самотнього читальника, походили з уст співрозмовників, яких, читаючи ці сторінки, нам так хотілося б пізнати і які не залишили в мені жодного сліду цікавих спогадів, — я ще міг це якось пояснити собі. Попри наївність Ґонкура, який цікавість анекдоту оцінював на засаді виїмковости оповідача, цілком могло бути, що й люди пересічні здибали у своєму житті або чули щось цікаве і собі переповідали його іншим. Ґонкур умів і слухати, і бачити; а я ні.

А втім, кожен із цих фактів заслуговував на окремий розгляд. Дук Ґермантський, звісно, не справив на мене враження тієї чарівної моделі молодечої гожости, яку моя бабуся так прагнула пізнати, а мені завдяки мемуарам пані де Босержан ставила за недосяжний взірець. Але не забуваймо, що Базен мав тоді щойно сім годочків, що мемуаристка була його тітка і що навіть мужі, налаштовані за який місяць-два розлучитися, вихваляють своїх жінок. Одну зі своїх найчарівніших поезійок Сент-Бев присвятив появі біля фонтану дівчинки, увінчаної всіма чеснотами і принадами юної мадемуазель де Шамплатре, яка тоді, либонь, не мала ще й десяти. І хоча графиня де Ноайль, геніальна поетка, ставилася до своєї свекрухи, дукині де Ноайль з дому Шамплатре з ніжною пошаною, можливо, якби їй довелося нашкіцувати її портрет, він дуже різко контрастував би з тим портретом, який Сент-Бев накреслив півсторіччя тому.

Здатним викликати більше спантеличення був, либонь, проміжний стан, тобто ті люди, від яких поголоски про них змушують сподіватися чогось більшого, ніж пам’яти, спроможної зберегти цікавий анекдот, хоча ми не знаходимо, як у разі Вентейлів чи Берґоттів, підтвердження нашого суду в їхніх творах, бо вони їх не створили, а тільки — на превеликий наш подив, оскільки ми переконалися, які вони пересічні — надихали на них інших. То дарма, що салон, який у музеях сліпитиме очі найбільшою з часів великих ренесансових мальовидел пишнотою, виявиться вітальнею втішної міщаночки, про яку я, аби її не знав, марив би перед полотном, щоб у реальності могти підійти до неї, сподіваючись, що вона викаже мені найцінніші секрети мистецтва маляра, яких не зрадила б мені його картина, міщанки, чий помпезний шлейф з оксамиту і мережива становить малярський мотив, гідний найкращих Тиціанів. Якби я розумів тоді, що Берґот-том стає не найрозумніший, найосвіченіший і найдуховніший з людей, а той, хто потрапить стати люстром і завдяки цьому віддзеркалить у творчості своє життя, хай би навіть нікчемне (сучасники не бачили Берґотта таким розумником, як Сванн, і таким ерудитом, як Бреоте) — то можна було б із тим більшим правом сказати те саме про моделі художника. Коли у маляра, великого майстра, пробуджується почуття краси, її зразки дають йому люди трохи багатші за нього, і він знайде в них усе, чого бракує в його ательє невизнаного генія, який продає свої картини по п’ятдесят франків на штуку: вітальню з меблями, оббитими старосвітським єдвабом, силу ламп, гарних квітів, гарних овочів, гарних суконь; і ці люди, тільки відносно незаможні або такі, що видаються незаможними проти людей справді виняткових (які навіть не знають про їхнє існування), саме завдяки цьому можуть куди легше познайомитися з невідомим митцем, оцінити його, запросити до себе, купити його образи, ніж аристократи, які подібно до пап та голів держав замовляють свої портрети у ма-лярів-академіків. Чи ж дивина, що поезію гожого дому і гарних нинішніх туалетів нащадки радше відкриють для себе в салоні видавця Шарпантьє роботи Ренуара, аніж у портреті принцеси де Саган або графині де Ларошфуко пензля Котта чи Шаплена? Митці, які дали нам найкращі взірці елеґантности, примітили її в тих, хто не завше уходив за великого елеґанта своєї доби, бо елеґанти рідко доручають портретувати себе незнаному шанувальникові прекрасного, вони не здатні догледіти прекрасне в його полотнах, бо все застує більмо задавнених шаблонів, застилаючи полудою зір публіки, мов те маячне видиво, що його недужий плутає з об’єктивними картинами довколишнього світу. Та оскільки ці пересічні відомі мені моделі були до того ж джерелом натхнення або порятунком для певних композицій і оскільки на картині та чи інша з них переставала бути моделлю, ототожнюючись із другом, гідним того, щоб його зобразити на полотні, то слід було задуматися, через що всі люди, спроможні збудити в нас жаль, що ми їх не знали, тимчасом як Бальзак повиводив їх у своїх книжках або присвятив їм ці книжки на знак свого безмежного захвату, а Сент-Бев чи там Бодлер написали про них найкращі свої вірші, — через що згадані люди, а надто всі оті пані Рекам’є та Помпадур видалися мені особами нецікавими: через моє природне каліцтво, що доводило мене тоді до сказу, бо несила було побачитися знову зі знехтуваними колись людьми, чи через те, що німбом їх оздоблювала тільки примарна магія літератури, що спонукало мене читати зовсім інші книжки, втішаючись тим, що з огляду на погіршення стану здоров’я, я мусів за день урвати світські стосунки, зректися подорожей та музеїв задля лікування в санаторії. Проте, може, цей лихий бік, ця лжепрозур-ка існує у спогадах лише тоді, коли вони ранні, коли репутації як людей мистецтва, так і світовців руйнуються надто швидко (бо хоч новий досвід і силкується потім повстати проти цих «поховань», чи здатен він вирвати із забуття бодай когось із цілої купи «похованих»?)