До речі, щодо Мореля: йому не випадало там бувати через те, що він не служив у війську. Просто не зголосився до нього і став дезертиром, але про це ніхто не знав.
Усе верталося на свої круги, тож, цілком природно, знову ввійшли в обіг давні слівця «добромисний» і «недобромис-ний». Але на круги свої та не зовсім — і подібно до того, як давні комунари були антиревізіоністами, найзапекліші дрейфусари хотіли постріляти всіх, мавши підтримку в генералів, достоту як генерали під час Процесу насипалися на Ґаліфе. На свої зібрання пані Вердюрен постійно запрошувала кількох зовсім свіжих дам, відомих своєю доброчинністю; за першим разом вони з’явились у пишних туалетах, у великих перлових кольє, на які Одетта, власниця незгіршого кольє, потому як устигла донесхочу накрасуватись у ньому, тепер, прибрана за модою сен-жерменок у «військовий костюм», дивилася несхвально. Але жінки вміють перебудовуватися на ході. На третій чи четвертий раз вони зрозуміли, що на такі шиковні туалети, саме шиковні особи й наклали заборону, і вони поскидали свої золоті сукні й хоч-не-хоч опростилися.
Одною з салонних зірок став Набравхаляви, — цього жука забракувала військова комісія попри все його спортсменство. Тепер він зробився для мене безперечним автором дивовижного твору, хоча досі я думав, що тільки випадково, зіставляючи перехресним курсом два нурти спогадів, я вирішив, що то саме він умкнув од мене Альбертину. До того ж насамкінець цей перехресний нурт із далекої відстані років вивів мене стосовно того, що лишилось у моїй пам’яті по Альбертині, на геть занедбаний шлях. Бо я ніколи більше про неї не думав. То була стежка спогадів, межа, куди вже не ступала моя нога. Зате твори Набравхаляви залишалися свіжими, і ця стежка спогадів зринала і витала в моїй свідомості.
Треба сказати, що знайомство із чоловіком Андре не було справою ані приємною, ані легкою, а пропонованій йому дружбі загрожувало чимало розчарувань. Справді-бо, він уже тоді був тяжко хворий і оберігав себе від усіляких клопотів, хіба що котрийсь із них, на його думку, справляв би йому приємність. А приємним клопотом він вважав лише зустрічі з людьми незнайомими, мабуть, чи не сподіваючись у своїй палкій уяві, що вони виявляться не схожими на інших. Що ж до давніх знайомих, то він аж надто добре тямив, ким вони були і ким би могли бути, тож вони видавалися йому не гідними небезпечного для нього, а може, і смертельного панькання з ними. З нього взагалі був препоганий приятель. І хто знає, чи його жадоба до нових людей не крила в собі чогось від того шаленого вогню, який він укладав колись у Бальбеку в спорт, у гру та в непогамовану ненажерливість.
Тим часом пані Вердюрен щоразу хотіла звести мене з Андре, не допускаючи думки, що я з нею знайомий. Зрештою Андре рідко з’являлася з мужем. Вона стала мені за чарівну та щиру подругу, і, вірна естетичним смакам чоловіка, неприхильного до російського балету, казала про маркіза де Поліньяка: «Бакст опорядив увесь його дім. Як можна спати в такому декорі! Я воліла б Дюбуфа». А втім, Вердюрени, внаслідок фатального поступу естетизму, який сам себе почав їсти з хвоста, казали, що не годні знести модерного стилю (тим більше, мюнхенського), ані білих помешкань, і кохаються лише у старих французьких меблях проти темних шпалер.
У цей період я дуже часто бачився з Андре. Ми не знаходили теми для розмови, і одного разу мені спало ім’я Жюльєтти, зринувши із глибин спогадів про Альбертину, наче таємнича квітка. Таємнича натоді, але нині вже не хвильна для мене: тим часом, якщо я міг говорити на силу байдужих мені тем, то цю обминав — не те щоб вона була для мене байдужіша за інші, ні, просто настає щось подібне до пере-ситу справами, про які ми забагато думаємо. Хто знає, чи період, коли мені у всьому ввижалися таємниці, й справді ними повнився. Та що такі періоди не тривають вічно, то чи варто жертвувати здоров’ям і добробутом задля розкриття таємниць, які колись перестануть нас цікавити.
За часів, коли пані Вердюрен приймала у себе всіх, кого хотіла, усі дивом дивувалися, що вона намагалася манівцями нав’язати стосунки з однією особою, яку зовсім згубила з очей, — з Одеттою. Вважалося, що Одетта вже не може додати блиску гронові, згуртованому навколо пані Вердюрен. Але тривала розлука не тільки гоїть смертельні урази — подеколи вона будить дружні почуття. До того ж спостерігається явище, завдяки якому смертенні вимовляють імена лише тих, кого знали колись, а старі любують у спогадах дитинства, і те явище має свій соціальний відповідник. Аби повернути до себе Одет-ту, пані Вердюрен скористалася, певна річ, не своїми «ультра», а завсідниками не такими вірними, які одною ногою стояли в тім, а другою в тамтім салоні. Вона сказала їм: «Ума не доберу, чому її тут більше не видно. Якщо вона на мене образилася, то я на неї ні; та й чим я власне її скривдила? У мене вона познайомилася з двома своїми чоловіками. Якби їй захотілося вернутися, хай знає: мої двері для неї завжди відчинені». Ці слова, від яких, мабуть, могла б потерпіти гордість Принципалки, якби не гра її уяви, переказано адресатці, однак же нічого з того не вийшло. Пані Вердюрен чекала на Одетту, але Одетта не з’явилася, поки події, про які йтиметься згодом, не привели, зовсім з інших причин, до того, чого не здолало зробити посольство завзятих перекиньчиків. Як легкі звитяги, так і нищівні поразки, як мовиться, на дорозі не валяються.