От тільки шкода, що в останньому томі прустівської епопеї не знайшлося місця для покажчика персонажів твору, географічних назв і місць, а також згаданих у романі історичних осіб. Повірте на слово, на це пішло б іще сотні сторінок.
Тепер, ще раз нагадуючи, що у вас у руках переклад, тобто, що це український текст пера Анатоля Перепаді, довіреної, повторюю, особи Пруста в Україні, ваш покірний слуга передбачає, з огляду на деяку незвичну його лексику, і сумніви кваліфікованої критики (як з цим уже поспішили журналісти, культурою, сказати б, не дуже обтяжені) в адекватності моїх мовних засобів письму французького роману про поезію снобізму представників вищого світу. Охоче беруся розвіяти її сумніви. По-перше, як це не дивно, на боці перекладача виступає сам автор цього твору. Згадайте, як Оповідач, зачарований золотим бринінням імени Ґермантів, несміливо ступає на потертий коцик на порозі їхнього пишного палацу, у спілкуванні з ними відбувається становлення його як письменника, і якими ж у його очах постають ці княжата королівської крови? Французькі дідичі, на відміну від російських, живучи серед моря народного мовлення, кохалися у просторіччі й залюбки, навіть по-снобістському користувалися ним у салонах. Отже, у французів, як і в українців, селянське це і є аристократичне. На останніх сторінках «Віднайденого часу» сива дукиня Ґермантська зі скромністю, тією, що паче гордости, заявляє: «Я — селючка». А пам’ятаєте, як перші передчуття майбутнього покликання з’являються у Марселя тоді, коли мати збирається йому читати роман Жорж Санд і його уяву вражає загадкова назва «Франсуа Найдух» (в оригіналі «Франсуа Ле Шампі»). Цю свою цікавість до неутер-тих, свіжих слів письменник зберіг на ціле життя.