Пані Вердюрен казала: «Це нестерпно, я зателефоную Бон-танові, щоб ужив якихось заходів, знову став жертвою вики-дону весь кінець статті пана де Норпуа і за що? — дав наздогад, що кишнули Персена, та й годі». Зі звичайнісінької людської глупоти кожен пишався, вживаючи утертих виразів, і гадав, що цим засвідчує не просто собі глупоту, а глупоту модну; так робить міщанка, кажучи, коли йдеться про панів де Бреоте, д’Еґрігенте чи де Шарлюса: «Хто такий? Бабал де Бреоте, Ґріґрі, Меме де Шарлюс?» Дукині, зрештою, поводилися так само і з не меншою втіхою ввертали «кишнули», щоправда, вони відрізняються — для простолюдців, трохи поетів — титулом, проте висловлюються відповідно до складу свого розуму, розбавленого підмісом міщанства. Споріднення душ не визнає станових відмінностей.
Втім, увесь цей телефонаж пані Вердюрен мав і свої прикрі мінуси. Хоч ми й забули про це сказати, «салон» Вердюренів, зберігаючи свій дух і сутність, перебрався до одного з найбільших паризьких осторонців, бо брак опалення та світла ускладнював вердюренівські прийняття у давній і дуже вогкій садибі венецьких послів. Зрештою новий салон не був позбавлений принад. Як у Венеції форму палацу визначає простір, обмежений водою, а в Парижі крихітний садочок чарує більше, ніж парк у провінції, так і тісна їдальня пані Вердюрен, ромбовидне приміщення зі сліпучо-білими стінами, становила собою ніби екран, де як не щодня, то принаймні щосереди відбивалися силуети всіх найцікавіших і найрозмаїтіших людей, силуети найелегантніших парижанок, і увесь цей світ радів, насолоджуючись розкішшю Вердюренів, яка зростала разом з їхньою фортуною, тоді як найбільші багатії мусили обмежувати себе, позбавлені змоги стригти свої купони. Хоча форма прийнять зазнала змін, вони не переставали чарувати Брішо, а мірою того як стосунки Вердюренів ширилися, Брішо знаходив тут усе нові розривки, та ще й скупчені на малому просторі, ніби гостинці-сюрпризи в капці святого Миколая. У певні дні, коли на обід збиралося стільки гостей, що їдальня приватних апартаментів нагорі всіх не вміщала, застеляли стіл у величезній їдальні внизу, де вірні, облудно шкодуючи за затишною верхотурою (в дусі колишніх бідкань перед пані Вердюрен, що в разі запрошення Камбремерів усім доведеться потіснитися), насправді душею раділи — засідаючи окремою громадою, як давніше на вузькоколійці, — що стають предметом цікавости й заздрости для сусідніх столиків. Певна річ, у звичайні мирні дні крадькома надісланий до «Фіґаро» чи «Ґолуа» допис повідомив би більше осіб, ніж їх умістилося б у їдальні «Мажестіку», про те, як Брішо обідав із дукинею де Дюрас. Але з початком війни світські хроністи перестали писати про такі події (зрештою відігруючись на похоронах, відзначеннях та франко-американських бенкетах), отож реклама могла тепер існувати лише завдяки дитинному, примітивному викрутові, гідному часів царя Гороха і часів давніших за винахід Ґутенберґа — бути побаченим за столом у пані Вердюрен. Після обіду всі піднімалися до салону Прин-ципалки, а тоді починали телефонувати. Під той час багато великих палаців залюднювали шпигуни, нотуючи і відомості, необачно розголошувані паном Бонтаном, але його лепет-ливість, на щастя, нейтралізувало те, що новини були непевні і їх завше спростовували поточні події.
Перш ніж завершувалися пообідні «гербатки», у надвечір’ї, на ще ясному небі, виднілися оддалік брунатні плямки, які, у блакитному присмерку, можна було взяти за птахів або мошву. Так само, коли з великої відстані дивитися на гору, можна подумати, ніби це хмара. Але як тут не вразитися, коли знаєш, що хмара ця величезна, тверда і відпорна. Отак і я хвилювався на думку, що брунатна пляма на літньому небі не мушка і не птах, а аероплан, і підняли його люди, щоб стерегти Париж. (Спогад про аероплани, що ми бачили з Аль-бертиною на останній нашій прогулянці під Версалем, був непричетний до цього хвилювання, я збайдужів до цього спогаду.)