Ув обідню годину ресторани були повні; і побачивши на вулиці, як горопашний відпускник, що на шість днів утік від постійної смертельної небезпеки і, готовий уже вернутися до шанців, на хвильку зупиняє зір на освітлених вітринах, я страждав, як у бальбецькому готелі, коли рибалки пантрували, як ми обідали, ба навіть страждав іще більше, свідомий того, що солдатська мізерія страшніша за бідняцьку, збираючи в собі всі мізерії світу, і що вона ще зворушливіша, бо жертовніша і шляхетніша; він по-філософському відсторонено кивав головою, ніби висловлював свою готовність повернутися на фронт, бачучи, як тиловики пруться до столиків: «Чи подумав би хто, що йде війна». Потім, о пів на десяту, коли ще ніхто не встигав дообідати, на розказ поліції гасили нараз усі вогні, і в ресторані, де я обідав із Сен-Лу одного вечора, коли Робер дістав звільнення, тиловики знову зчинили штовханину, вихоплюючи пальта у гардеробників, — рівно о дев’ятій тридцять п’ять, ніби в таємничих сутінках кімнати, де показують чарівний ліхтар, ніби в сутінках зали, призначеної для демонстрації фільмів, зали одного з тих кінотеатрів, куди мали б оце бігти столувальники і столуваль-ниці.
Але після цієї години, для тих, хто, як оце я, обідали у себе вдома і виходили провідувати друзів, Париж того вечора, про який ведеться розповідь, принаймні в деяких кварталах, був ще темніший, аніж Комбре за мого дитинства; враження було таке, ніби я вирушив у гості до сільських сусідів.
Ах! якби Альбертина лишилася жива, як гарно було б увечері, коли я обідав у місті, призначати їй побачення десь на вулиці, під аркадами! Спершу я б нічого не бачив, я хвилювався б, думаючи, що вона підвела, а потім раптом угледів би, як від чорної стіни відхиляється одна з її улюблених попелястих суконь і як усміхаються її очі, добачивши мене, і ми могли б гуляти, сплівшись ув обіймах, не помічені й не полохані ніким, а потім вернутися додому. Овва, я був сам і мені марилось, ніби я йду в гості до сільського сусіди, як колись Сванн приходив до нас після обіду, не здибаючи нікого в тан-сонвільських сутінках, чимдуж поспішаючи стежкою бечів-ників на вулицю Святого Духа, і так само, як і він, теж не зустрічаю нікого на вулицях, а далі — на звивистих слобідських шляшках, простуючи від Святої Клотильди на вулицю Бонапарта. А втім, оскільки ці фрагменти краєвиду, які час вирядив у мандри, тепер не обмежувала, ставши незримою, рама, вечорами, коли вітрюган сипав крижаною крупою, я більше відчував себе на березі розшалілого моря, про яке колись так марив, аніж відчував у Бальбеку; а також іще й інші стихії, яких досі не існувало в Парижі, породжували ілюзію, ніби, висівши з потяга, ми прибули на вакації у ведмежий закут: наприклад, контрасти світла й тіні просто в нас під ногами в місячні вечори. Місячна повня породжувала ефекти, незнані в містах, навіть посеред зими; проміння слалося по снігу, не прибраному жодним підмітачем, на бульварі Осман-на, ніби на альпійському льодовику. Силуети дерев, виразні й чисті, лежали на цьому золотаво-синястому снігу так само вишукано, як на деяких японських мальовидлах чи на других планах Рафаеля; вони простиралися долі від самих прикорнів, як це часто спостерігається в лісі надвечір, коли сонце заливає галявини і всипає відблисками луки, де стоять у рівних відступах дерева. Але завдяки дивовижній витонченості лука, де простягалися ці тіні дерев, легкі, як душі, була лукою райською, не зеленою, а сліпучої білини, місячне-бо сяйво падало на сніг достоту нефритовий, аж можна було забожитися, що ця лука зіткана лише з пелюстків розквітлої груші. А на майданах божества, ці скульптурні оздоби фонтанів, тримали в руках крижаний струмінь і здавалися статуями з подвійного матеріялу, в яких скульптор вирішив поєднати бронзу і кришталь. У ці незвичайні дні всі будинки були чорні. Проте напровесні, вряди-годи, наперекір поліційним приписам, якийсь палац чи тільки один поверх палацу, чи навіть тільки одне вікно якогось поверху з непозачинюваними віконницями, виглядали так, ніби одним-одні спалахували серед кромішньої пітьми, як сніп чистого світла, як примарне видиво. І жінка, що її, звівши очі високо вгору, можна було вгледіти у тьмавій золотій пороші, набувала серед цієї ночі, де ти загубився і де вона сама видавалася пустельницею, ча-ру таємничого Сходу, що вгадувався за її візією. Але що далі, то менше траплялося чогось такого, що могло перебити твою гігієнічну і монотонну прохідку серед нічного мороку.