Проте Блок геть змінив свій погляд на війну вже за кілька днів, коли з’явився до мене в якійсь нестямі. Попри короткозорість, його визнали придатним до служби. Я провів його до дому, і ми зіткнулися з Робером, — той ішов у Військове міністерство на зустріч із колишнім офіцером, який мав його рекомендувати. «Це пан де Камбремер, — пояснив він. — Ох, що це я! Розказую тобі про давнього знайомого! Таж ти знаєш Канкана не гірше за мене». Я відповів, що справді його знаю, як і його дружину, і ставлю їх не вельми високо. Але я так звик із першої зустрічі з ними шанувати тільки його дружину, жінку, всупереч усьому, неабияку, бо вона капітально знала Шопенгауера і мала вступ до інтелектуального середовища, недосяжного для її мужа-простака, що мене заскочила Роберова відповідь: «Його жінка ідіотка, можеш узяти її собі. Натомість він — золотий чоловік, дуже обдарований замолоду і приємний ще й досі». Називаючи її «ідіоткою», Сен-Лу, певне, мав на увазі її нездоланну жаду бувати у великому світі, що великий світ осуджував якнайсуворіше; під високими прикметами мужа він розумів, мабуть, щось таке, чого не заперечувала в ньому його сестриниця, вважаючи його за най-стерпнішого з усієї родини. Принаймні він один не дбав про дукинь, але, сказати по щирості, такий його «інтелект» так само відрізняється від інтелекту, властивого мислителям, як «інтелект», приписуваний загалом товстосумові, який «зумів збити гріш». Але Роберові слова мені навіть сподобалися, бо нагадали, що претензійність межує з глупотою і що простота наділена смаком, некрикливим і милим. Щоправда, досі мені не довелося посмакувати простотою пана де Камбреме-ра. Але все це доводить, що людська істота складається з багатьох різних істот, залежно від того, хто про неї судить, і навіть якщо не брати до уваги розбіжности суджень. У пана де Камбремера я знав тільки оболонку. Воднораз її смак, засвідчений іншими, залишався мені невідомим.
Блок попрощався з нами на порозі свого дому, і слова його, звернені до Сен-Лу, дихали ядучою гіркотою, слова про те, що всі вони, оті «мальовані вродливці» при галунах, оті бравкі штабні ад’ютанти, нічим не ризикують, натомість він, простий жовнір другої кляси, не має охоти дати «продірявити себе кулями за Вільґельмчика». — «Цісар Вільґельм начебто тяжко хворий», — відгукнувся Сен-Лу. Блок, як і всі люди, які крутяться навколо Біржі, напрочуд легко сприймав усі сенсації і не забарився додати: «Ба всі тільки й говорять що про його скін». На Біржі кожного недужого монарха, Едуарда VII чи Вільґельма II, спішать поховати, а кожне місто, взяте в облогу, вже капітулювало. «Поки що це приховують, — докинув Блок,— щоб не зламати духу бошів. Але він сконав учора вночі. Мій батько довідався про це з певного джерела». Цю причетність до певних джерел, єдиних, із якими рахувався пан Блок-старший, він завдячував «високим зв’язкам»; і нібито звідти ж таки йому подано наразі таємну звістку, що акції товариства «Екстер’єр» незабаром підуть угору, зате акції товариства «Де Бірс» ось-ось упадуть. А втім, якби навіть саме в цей момент почався зліт акцій товариства «Де Бірс» або «пропозицій» цінних паперів товариства «Екстер’єр», а ринок перших був «твердий» і «активний», ринок других «хисткий» і «слабкий», і його тримали «у фондовому резерві», певність джерел, однак, не викликала б сумніву. Тому Блок сповістив нам про смерть кайзера з міною таємничою та поважною, але заразом і з роздратованою. Надто ж його іриту-вало оте Роберове: «Цісар Вільґельм». Гадаю, навіть під ножем гільйотини Сен-Лу і дук Ґермантський не здолали б сказати інакше. Двоє світських мужів, якби вони єдині заціліли на безлюдному острові, де їм не було б перед ким засвідчувати добрі манери, розпізнали б одне одного по тих слідах культури, як двоє латиністів розпізнали б одне одного по правильному цитуванні Верґілія. Сен-Лу ніколи б, навіть катований німцями, не потрапив сказати інакше, ніж «цісар Вільґельм». І ця ґречність, попри все, вказувала на велику духовну неволю. Хто не вміє скинути цих пут, зостається світов-цем. Ця елеґантна пересічність не позбавлена чару — надто у всьому тому, що пов’язане в ній із прихованою шляхетністю і невизнаним геройством — проти простацтва Блока, страхополоха і фанфарона, який дзявкав на Робера: «А ти не міг би сказати «Вільґельм», та й квит? Отож-бо й воно, у тебе душа у п’ятах, ти вже стелишся перед ним! Що й казати, гарні будуть наші вояки на фронті, вони лизатимуть чоботи бошам! Ви, штабники з золотими нашивками, зугарні тільки клацати закаблуками. Що, дістав?»