«Бідоласі Блокові усе ввижається, наче ми тільки клацаємо закаблуками», — сказав мені Сен-Лу з усмішкою, коли ми покинули нашого товариша. І я добре зрозумів, що Робер не прагнув клацати закаблуками, хоча наразі не здавав собі справи з його намірів так ясно, як згодом, коли він домігся переведення в піхоту, оскільки кавалерія в боях не брала участи, а потім записався в піші стрільці, після чого з ним сталося те, про що ви прочитаєте згодом. Блок не побачив Роберового патріотизму з тієї простої причини, що Робер ніколи не виставляв його напоказ. Сам Блок почав палко признаватися перед нами до антимілітаризму, щойно комісія визнала його за «придатного», одначе доти він виступав з украй шовіністичними заявами, з огляду на короткозорість вважаючи себе за комісованого. Натомість Сен-Лу на такі заяви був нездатний; передусім через свою моральну делікатність, що не дає нам висловлювати надто глибокі почуття, хай навіть і цілком природні. Моя мати не тільки не вагаючись ані хвилини віддала б життя за мою бабусю, а й страшенно мучилася б, якби не могла цього зробити. А проте я не потрапив би собі уявити з відстані років, щоб із її уст могли зірватися слова: «Я віддала б життя за матір». Так само сором’язливий у своїй любові до Франції був Робер, і, як на мене, в цьому сенсі більше належав до роду Сен-Лу (наскільки я міг уявити собі його батька), ніж до Ґермантів. А ще його оберігала від такого вияву почуттів і певна моральна гідність розуму. Працівники справді розумні та поважні переймаються якоюсь огидою до тих, хто не може діяти без тріскотнечі, хто набиває собі ціну. Ми не вчилися разом ні в ліцеї, ні в Сорбонні, але нарізно слухали лекції одних і тих самих професорів, і мені згадується сміх Сен-Лу, викликаний тим, що викладач анітрохи не кращого, ніж в інших викладачів, курсу, прагнув уходити за генія, даючи якусь амбітну назву своїм теоріям. Досить було про це згадати, як Робер сміявся з усієї душі. Звичайно, чисто інстинктивно ми не віддавали переваги Коттарові чи Брішо, але так чи інак шанували людей, які глибоко знали греку чи медицину і не були схильні через це до дурисвітства. Як я вже казав, хоча всі мамині вчинки виказували готовність віддати життя за свою матір, вона ніколи б не зізналася в цьому навіть самій собі, а висловлювати свої почуття перед іншими вважала б за річ не тільки зайву і смішну, а й відразливу та ганебну; так само я не здолав би уявити, щоб Сен-Лу розводився про свій військовий риштунок — про те, що йому треба зробити, про наші шанси на перемогу, про невисоку боєздатність російського війська, про те, що мала б зробити Англія; важко було уявити в його устах бодай і найкрасномовнішу тираду, гідну навіть того, щоб її виголосив найсимпатичніший з міністрів перед депутатами, змусивши їх посхоплюватися в єдиному пориві на ноги. Проте я не можу сказати, щоб на цю його негативну рису, що боронила висловлювати найкращі почуття, не впливав «дух Ґермантів», як у цьому сенсі, — ми бачили це, — він не раз упливав на Сванна. І хоча я відзначав у Роберові риси, притаманні передусім родові Сен-Лу, він залишався ще й Ґермантом, і серед численних спонук, що підносили його дух, були й такі, яких ви не дошукалися б у його приятелів із Донсьєра, залюблених у своє ремесло молодиків, з якими я щовечора обідав і багато хто з яких поліг у битві на Марні або деінде, піднімаючи на приступ своїх людей.
До молодих соціалістів, певно, присутніх у Донсьєрі під час мого там побуту, але не знайомих мені, бо вони зоставалися поза Роберовим середовищем, тепер дійшло, що офіцери з цього оточення зовсім не були арісто, як їх у з-пишна гордовитому і дешево дотепному сенсі обзивали популо, старшини, що вислужилися з рядових, франкмасони. І так само, зрештою, не менший патріотизм офіцери зі шляхти виявляли серед соціалістів, яких оскаржували, я сам це чув у Донсьєрі, в розпалі Дрейфусової справи, у «безрідності». Патріотизм військовиків, однаково щирий і однаково глибокий, поставав у всьому своєму гарті, і тут вони були непохитні, обурюючись, як хтось важив на це святе почуття, натомість незалежні, несвідомі патріоти, не признаючись до патріотичної віри, а такими були радикал-соціалісти, не вміли збагнути, яка глибока реальність живе в тому, що їм уявлялося порожньою і ненависною формулою.
Безперечно, Сен-Лу, як і вони, звик розвивати в собі як най-правдивішу частину свого єства вміння шукати і потім організовувати найуспішніші зі стратегічного та тактичного погляду маневри, отож для них, як і для нього, життя тіла ставало чимось порівняно незначним, чимось таким, чим можна легко пожертвувати задля частини внутрішньої, того вітального ядра, яке було оточене особистим буттям, наділеним лише вартістю захисної епідерми. У Роберовій відвазі були ще своєрідніші елементи, де легко можна було розпізнати як шляхетність, що нею на початку визначався чар нашої дружби, так і спадкову нецноту, що, пробудившись у ньому згодом, поєдналася з певним інтелектуальним рівнем, вище якого він уже не міг піднестися, і вдихнула в нього не тільки хоробрість, а й таку гостру відразу до жінкуватости, що його п’янило кожне зіткнення з мужністю. Він знаходив — почуття, по-моєму, невинне — у співжитті просто неба з сенегальцями, готовими щохвилини пожертвувати собою, розумову любашність, не позбавлену певної погорди до «пижмових панків», і та любашність, хоча й видавалася йому чимось геть протилежним, насправді була не така вже й далека від любашности, навіюваної кокаїном, яким він надуживав у Тансонвілі, й геройство від якого — одні ліки доповнюють інші — зцілювало його. У його одвазі відчувалася передусім звичка до ґреч-ности, яка, з одного боку, змушувала його вихваляти інших, замовчуючи при цьому свої власні подвиги, — на противагу Блокові, який сказав йому під час нашої зустрічі: «Звичайно, ви здрейфите», хоча сам нічим не відзначився; а з другого — схиляла Робера мати за ніщо те, що йому належало: маєток, становище, ба навіть життя — і до готовности офірувати все. Словом, у цьому полягала правдива шляхетність його натури. Але стільки всього було намішано в його геройстві, що знайшлося місце й для отої нової схильности, відкритої в ньому, а також для незжитої інтелектуальної пересічности. Засвоївши звички барона де Шарлюса, Робер перейняв також, але в зовсім іншому вигляді, його ідеал мужности.