— Надовго ми влізли, як по-твоєму? — спитав я Сен-Лу. «Ні, гадаю, війні скоро кінець», — відповів він. Але й тут, як завше, аргументи наводив книжні. — «З уваги на пророцтва Мольтке, перечитай ще раз, — сказав він мені так, ніби я його вже колись читав, — декрет від 29 жовтня 1913 року про керування великими з’єднаннями, і побачиш, що за мирних часів не організовано і навіть не передбачено заміни резервів, чого не забарилися б зробити, якби сподівалися тривалої війни». Як на мене, згаданий декрет свідчив не про те, що війна буде коротка, а про сліпоту і безпорадність у прогнозуванні характеру війни авторів декрету, які й гадки не мали, що в разі позиційної війни фронт вимагатиме неймовірних витрат усілякого матеріялу і тісної взаємодії різних театрів воєнних дій.
Незалежно від гомосексуалізму, у тих, хто з природи своєї найбільший противник гомосексуалізму, є певний умовний ідеал мужности, який сповідує і гомосексуаліст, але, якщо він не людина виняткова, зрештою, тільки для того, щоб його зна-турювати. Цей ідеал — властивий деяким військовикам і деяким дипломатам — викликає страшенне роздратування. У найнижчому своєму об’яві це звичайна шорсткість добряги, не охочого показувати зворушення під час прощання із приятелем, який може полягти; добрягу душать сльози, але ніхто цього не помічає, бо він маскує свою хіть дедалі більшим збудженням, яке нарешті розряджується у хвилю розлуки вигуками: «Ну, сто чортів тобі в пельку! Обійми ж мене, ідіоте, і візьми цю саковку, вона мені заважає, от сліпа дурнота!» Дипломат, офіцер, муж, свідомий того, що тільки праця на рідній ниві цінується, і при цьому кохаючись у «хлопчині» з посольства чи з батальйону, байдуже, помер той «хлопчина» від тифу чи від кулі, виявляє той самий нахил до муж-ности у зручнішій, витонченішій, але, власне, не менш огидній формі. Він не стане оплакувати «хлопчину», він знає, що скоро згадуватиме про нього не частіше, ніж співчутливий хірург, який, проте, журиться, хоча не показує свого горя, того вечора, коли помирає від зараження крови хвора дівчинка. А якщо дипломат, бувши письменником, розповість про цю смерть, то не зізнається у своєму горі; ба ні! — передусім задля «чоловічої стриманости», а потім задля художнього такту, що спонукає зображувати маскувальні емоції. Разом із колегою він чуватиме біля небіжчика. Жоден з них і словом не прохопиться, як йому важко. Вони розмовлятимуть про справи посольства чи батальйону, і то докладніше, ніж зазвичай. «Б*** сказав мені: «Не забудьте, що завтра приїжджає з інспекцією генерал; постарайтеся, щоб ваші люди виглядали охайно». Він, завжди такий лагідний, звертався до мене незвично сухо, я зауважив, що він уникає мого погляду. Сам я теж нервувався». І читач розуміє, що ця сухість у голосі, — то смуток тих, хто не хотів би мати засмучений вигляд, що було б смішне, якби не було таке дратівне й огидне, бо саме так побиваються люди, переконані, що скорбота— це непотріб, що життя — це щось важливіше, ніж розлука тощо, ось чому люди душею й тілом віддані померлому, створюють ефект брехні, ефект небуття того, що є,— так торгівець каштанами в цукрі, приносячи їх нам на Новий рік, поздоровляє: «З Новим роком, новим щастям!» — глумливо, а все ж поздоровляє». І ще один епізод на завершення згаданої розповіді: наш офіцер чи дипломат чергує біля пораненого в головному уборі, бо того винесено на свіже повітря, — поранений уже конає, і будь-якої миті буде по всьому:
«Я подумав: треба вернутися і приготувати речі для дезинфекції, але, диво, та й годі, тої миті, коли доктор відпустив пульс, Б*** і я, не змовляючись, може, тим, що сонце було в зеніті і лило з неба жар, ми обидва, стоячи біля лежака, поскидали кепі».