Якщо він про щось трактував, то хіба про те, що від 1914 року вже змінили одна одну кілька воєн, і наука, здобута з кожної з них зосібна, впливала на долю наступних. Так, наприклад, теорію «клину» доповнила теза, що, перш ніж убити клин, слід артилерійським вогнем цілковито переорати терен, захоплений ворогом. Але потім констатовано, що, навпаки, така оранка унеможливлює марш піхоти та артилерії на місцевості, де тисячі вирв від снарядів стануть серйозною перешкодою. «Війна, — казав мені він, — не уникає законів нашого старого Геґеля. Вона у стані вічного становлення». Це було зовсім не те, про що мені найбільше хотілося дізнатися. Але ще більше мене сердило, що в листах не вільно було називати імена генералів. А втім, як свідчили скупі газетні вісті, командували не ті, ким я так цікавився в Донсьєрі, налаштований з’ясувати, хто з них виявить більшу звагу в цій війні. Жес-лен де Бурґонь, Ґаліфе, Неґріє вже віддали Богові душу. По майже на початку війни подав у відставку. Про Жоффра, Фо-ша, Кастельно чи Петена ми ніколи не згадували. «Друже мій, — писав мені Робер, — згоден, що такі слова, як «вони не пройдуть» або «ох же ж і вкрутимо ми їм хвоста» неприємні; у мене самого вони нав 'язнули в зубах, як «пуалю» тощо; звичайно, нудно мережити епопею, вживаючи виразів, які самі собою ще гірші за граматичні помилки чи похибки проти доброго смаку; суть їхня суперечлива й жахлива, це вульгарна афектація і претензійність, така нам ненависна, подібна до того, як деякі дотепники кажуть «коко» замість «кокаїна». Але якби ти бачив усіх цих хлопців, надто людей простих, робітників, крамарів, що ніколи б не відали, які вони герої, і померли б удома, у своєму ліжку, бачив, як вони бігають під кулями, аби врятувати товариша, підібрати пораненого офіцера, і як, поцілені самі, всміхаються, конаючи, бо лікар каже їм, що відбито у німців траншею,— я запевняю тебе, мій друже, що в цьому, мабуть, уся французька ідея, тут можна краще збагнути, що таке історична доба, яка видавалася нам у школі трохи зведеною на котурни.
Ця епопея така гарна, що ти, як і я, вважав би, що слова тут нічого не варті. Роден чи Майоль потрапили б створити шедевр із потворного, нікому не відомого матеріялу. Показавши таку велич духу, «пуалю» перестав бути для мене чимось таким, що пов ’язувалося в мене з якимось натяком чи жартом, як, наприклад, зі словом «шуани». І я чую, що це слово готові підхопити великі поети, так само як слова «потоп», «Христос» чи «варвари», які пишали вже величчю, перш ніж їх пустили в обіг Гюґо, Віньї та інші.