Другого дня після одержання цього листа, тобто за два дні до того, як я, чимчикуючи в темряві, дослухався до відлуння власних кроків і водночас переживав усі ці спогади, Сен-Лу прибув ненадовго із фронту і вже дорогою назад заскочив до мене на секунду-дві, але саме вже передвістя його візити встигло збурити всю мою істоту. Франсуаза порвалася була до нього з надією, що він допоможе виклопотати білий білет несміливому різничукові, якому через рік мали заголити лоба. Але сама зрозуміла безглуздя цього прохання, бо вже давно полохливий скоторізун змінив ятку. Тобто нашу ятку, а її власник чи то тим, що боявся втратити клієнтів, чи то з простої правдомовности, заявив, що не знає, де нині цей хлопчина, тим паче, що він звичайний найманець, а різник із нього ніякий. Франсуаза кинулася на пошуки. Але Париж великий, яток тут безліч, і, відбігавши ноги, вона так і не здолала віднайти свого боюна-кровопія.
Коли Сен-Лу ввійшов до мого покою, я несміливо підступив до нього, відчуваючи щось неймовірне, кожен відпускник справляв тоді враження вихідця з того світу або вже не житця, який, забачивши вас, проте, ще встає, сам одягається і навіть прогулюється. Здавалося (а надто спершу, бо для тих, хто не мешкав, як я, далеко від Парижа, це стало вже звичним, а звичка відтинає у предметів, бачених не раз, корінь глибокого враження і думки, яка надає їм справжнього сенсу), здавалося, є щось жорстоке у тих звільненнях, наданих фронтовикам. По-перше, кажеш собі: «Вони не захочуть вертатися на передову, стануть дезертирами». Справді-бо, вони не тільки прибували з місцевостей, у реальність яких годі повірити, бо ми чули про них хіба з газет і не могли собі уявити, щоб якийсь учасник тих титанічних боїв повернувся тільки з контузією плеча; узбережжя, до яких вони верталися, були узбережжями смерти, вони з’являлися між нами незбагненні для нас, переповнюючи нас ніжністю, тривогою і відчуттям таємниці, наче ми викликали душі померлих: мерці на мить поставали перед нами, і ми ні про що не зважувались їх запитати; та й що вони, зрештою, могли відповісти? Хіба одне: «Вам цього не уявити»? Бо ж можна тільки дивуватися: єдиним вислідом зіткнення з таємницею для отих обпалених вогнем відпускників, живих чи мертвих, загіпнотизованих чи викликаних закляттями медіума, стало ще дужче поглиблення, якщо тільки таке можливе, відчуття марности всяких слів. Ось у якому стані я вітав Робера, чиє чоло прикрашав тепер шрам, величавіший і загадковіший для мене, аніж залишений на землі слід стопи великолюда. Я не зважувався на жодне запитання, а він говорив мені лише найпростіші слова. До того ж слова його не дуже різнилися від тих, які він мовив би й перед війною, так ніби люди, всупереч їй, і далі зоставалися такими, як були; тон розмов був той самий, змінилася хіба що тема, але як!
Оскільки я зрозумів, він знайшов у війську підпору, завдяки якій поступово забув, що Морель учинив з ним так само підло, як і з його дядьком. Проте він зберіг до нього приязнь, душа його й досі палко жадала зустрічі з ним, але він відкладав її день у день. Я визнав за краще з делікатности до Жільбер-ти не нагадувати Роберові, що він може застати Мореля у пані Вердюрен.
Я знічено сповістив Робера про те, як мало відчувається війна у Парижі. Він відповів, що навіть як на Париж тут часом кояться «досить-таки нечувані речі». Робер натякав на рейд цепелінів напередодні і спитав, чи добре мені було все видно, таким тоном, яким давніше мовив про якусь добірну виставу. На фронті ще можна зрозуміти своєрідне кокетство слів на зразок: «Диво, та й годі, яка рожевість! А ця бліда зелень!» — сказаних у мить смертельної небезпеки, але за Сен-Лу цього не водилося, тим паче в Парижі, коли йшлося всьо-го-но про незначний наліт, який, проте, з нашого балкона, у нічній тиші, виглядав як достеменне, хай і несповідане свято, із прицільним і захисним вогнем ракет, із перезвою сурем, що вже грали аж ніяк не для параду тощо. Я зауважив, які гарні літаки, коли злинають у небо. «А як ідуть у піке, то, мабуть, іще ефектніші, — підхопив він. — Згоден, момент, коли вони злинають угору, групуються у сузір я, напрочуд гарний; літаки тут скоряються законам не менш точним, ніж ті, що керують сузір’ями, бо те, що здається тобі виставою, є збіговиськом окремих ескадриль; вони дістають накази, змикаються, заходячи на ціль. Але найефектніша та мить, коли після остаточного уподібнення до зірок вони відриваються від них, щоб атакувати цілі або вернутися після сирени відбою, мить, коли починається апокаліпсис, коли навіть зорі зриваються з місця. А ці сирени — таж вони трохи чи не ваґнерівські й, цілком, зрештою, природні для віншування прибулих німців, власне, майже національний гімн, із кронпринцом та принцесами в цісарській ложі, Wacht am Rhein; як тут не загадаєшся, хто воно оце шугає в небо — авіатори чи, може, все-таки валькірії? — Його, здавалося, тішило таке ототожнення авіаторів із валькіріями, хоча він тлумачив це чисто музичними смаками:— До лиха, це ж бо музика сирен із «Лету Валькірії»! Далебі, треба було прийти німцям, аби в Парижі ми могли слухати Ваґнера».