А втім, із певного погляду таке порівняння було слушне. З нашого балкона місто видавалося суцільним рухливим згустком, безформним і чорним, з раптовим переходом від хлані та ночі до світла та неба, куди один по одному злинали на несамовитий поклик сирен авіатори, тимчасом як прожектори оберталися повільніше, але й підступніше та загрозливіше, бо їхні зіниці, здавалося, ловили щось незриме і, може, вже близьке, кружеляли невтомно, винюхуючи ворога, оточуючи його своїми променями, аж поки літаки, мов зграя на поклик «кусі», кидалися на нього, щоб знищити. І, ланка за ланкою, кожен пілот злинав догори з міста, перенесеного тепер на небо, подібний до валькірії. А проте закутки землі під самими будинками яскріли світлом, і я сказав Роберові, що якби він напередодні був удома, то міг би, спостерігаючи небесний апокаліпсис, побачити на землі (як на «Погребі графа Орґаса» Ель Ґреко, де ці два плани рівнобіжні) водевіль, розіграний героями в нічних сорочках, — усі вони завдяки своїм славним іменам заслуговували на честь бути спровадженими до якогось послідовника Феррарі, чиї нотатки у світській хроніці так веселили нас обох, що ми, собі на втіху, для забави компонували щось таке й самі. І ще того самого дня ми зладили нотатку в такому дусі, начеб і не було війни, хоча тема її була «воєнна» далі нікуди — страх перед цепелінами: «Серед них ми побачили: дукиню Ґермантську, вельми чарівну в нічній своїй сорочці, дука Ґермантського, препишного в рожевій піжамі та в купальному халаті і т. ін. і т. ін.»
«Можу перехреститися, — вирік Сен-Лу, — що в кожному великому готелі бігали по холу американські жидівки в негліже, тулячи до прив’ялих грудей перлові кольє, що з їхньою допомогою вони сподівалися пошлюбити якогось піду-палого дука. Готель «Ріц» скидався цього вечора на контору обміну валют».
Одначе слід сказати, що хоча війна не сприяла духовному зростанню Сен-Лу, розум його, зазнавши еволюції, зумовленої почасти спадковістю, здобувся на політ, досі в нього не бачений. Яка відстань між юним білявцем, улюбленцем ши-ковних чи з претензією на шик жінок, і балакуном, доктринером, схильним до каламбурів! Ув іншому поколінні, на іншому стеблі, ніби актор, який узяв на себе ролю, зіграну колись Бресаном чи Делоне, він став мовби спадкоємцем — рожевим, ясноволосим і золотавим (тоді як той був наполовину чорний, аж смоляний, а наполовину білий як сметана) — барона де Шарлюса. То дарма, що він не міг порозумітися з вуйком на тему війни, приставши до тієї частини аристократії, яка ставила Францію над усе, тимчасом як барон де Шарлюс був, власне, поразником, оскільки міг показати тому, хто не бачив «творця своєї ролі», яким недосяжним можна бути в амплуа резонера. «Здається, Гінденбурґ — це відкриття», — зауважив я. «Не нове відкриття, — відрубав він, — або майбутня революція. Треба б, замість панькатися з ворогом, дати Манженові повну волю, погромити Австрію та Німеччину і європеїзувати Туреччину, замість чорногорити Францію. «Але ж нам подадуть руку Сполучені Штати»,— сказав я йому. «Наразі я бачу тільки, це зразу впадає в вічі, штати не-сполучені. Чому б не піти на ширші поступки на користь Італії перед загрозою дехристиянізації Франції?» — «Почув би тебе твій вуйко, барон де Шарлюс! — сказав я. — Власне, ти б не обурився, почувши ще більшу хулу на папу, натомість у вуйка думки про кривди, яких може зазнати трон Франца-Йо-сифа, викликають розпач. Зрештою, барон заявляє, що з цього погляду він зберігає вірність традиціям Талейрана та Віденського конгресу». — «Часи Віденського конгресу минули, — заперечив він. — Таємній дипломатії треба протиставити дипломатію конкретну. У мого вуйка нутро завзятого монархіста, і він проковтне жабу, як пані Моле, чи ропуху, як Артур Меєр, аби тільки ту жабню подавано під шамборсь-ким соусом. З ненависти до трибарвного стягу він, по-моєму, став би радше під ганчіркою червоного ковпака, щиро беручи її за білий прапор». Звісно, то були лише слова, насправді ж Роберові було далеко до іноді глибокої ориґінальности його вуйка. Але його вдача була така сама весела й чарівлива, як баронова — підозрілива й ревнива. Принадний і рожевий, на голові кучма золотого волосся — такий він був у Бальбе-ку, такий залишився й нині. Єдине, в чому не перевищував його вуйко, це в ментальності Сен-Жерменського передмістя, відчутній навіть у тих, хто уявляв себе цілком від неї вільним, і водночас здатній викликати до них повагу розумних людей не блакитної крови (повагу, яка по-справжньому квітувала серед шляхти і свідчила про несправедливість революцій), змішану з дурнуватим самовдоволенням. Завдяки такій мішанині покори та пихи, набутих розумових запитів і природженого владолюбства, барон де Шарлюс і Сен-Лу, простуючи різними шляхами і сповідуючи протилежні погляди, розмежовані між собою одним поколінням, стали інтелектуалами, цікавими до кожної нової ідеї, і цокотунами, яких жоден «зацитькувач» не зупинив би. Тож людина сіренька могла визнати їх обох, залежно від свого хвилевого настрою, занудами чи дотепниками.