«Бачиш, — гомонів він до мене вдавано лагідним тоном, що так контрастував із його колишнім стихійним теплом, голосом алкоголіка і з акторською награністю, — я б усе віддав за те, щоб Жільберта була щаслива. Вона стільки зробила для мене. Ти навіть собі не уявляєш». Але найприкрішим у всьому цьому було його самолюбство; йому лестило Жільберти-не кохання, і, не сміючи сказати, що він, Сен-Лу, кохає Чарлі, він подавав зумисне перебільшені, якщо не висмоктані з пальця, подробиці про любов, якою нібито палав до нього скрипаль, бо Чарлі з кожною дниною вимагав усе більше грошей. І саме через це Робер, довіривши мені Жільберту, поїхав до Парижа.
Зрештою я мав там нагоду (забігаю трохи наперед, оскільки я ще в Тансонвілі) приглянутися до нього якось у салоні, і то здалеку, і його мова, попри все жвава та чарівна, нагадала мені минувшину; я був вражений, як він змінився. Він дедалі більше скидався на матір — гордовита замашність, успадкована Робером, бездоганна в неї, у нього завдяки вихованню стала підкресленою, важкою; проникливий погляд, властивий Ґермантам, надавав йому вигляду когось, хто озирає всі місця, де опиняється, але озирає начебто несвідомо, буцімто за звичкою, а то й за покликом інстинкту. Навіть коли він стояв нерухомо, притаманна радше лиш йому, а не всім Ґермантам, осяйність була всього-но відбитком золотого дня, тепер уже застиглим дивацьким оперенням, яке творило з нього такого рідкісного і коштовного екземпляра, що так і кортіло прилучити його до якоїсь орнітологічної колекції; іноді ця осяйність обертала його на готового злинути птаха, як, приміром, у ту мить, коли Робер де Сен-Лу прийшов на вечір, де був і я: він скидав голову з золотим чубчиком трохи поріділого волосся таким гордовитим і шовковистим рухом і крутив шиєю настільки гонористіше, зальотніше і звинніше, ніж це зазвичай робить людське поріддя, що з цікавости і захвату, навіяних ним, чи то світських чи то зоологічних, доречно було спитати, куди це тебе занесло: у Сен-Жерменське передмістя чи в Ботанічний сад, і що це ти бачиш: те, як через салон іде великий пан, чи те, як ходить по клітці екзотичний птах. До речі, таке повернення до пташиної елеґантности Ґер-мантів, гостродзьобих, сталевооких, стало тепер у пригоді для нового його пороку, який він чимраз дужче намагався олюднити, чимраз дужче скидаючись на того, кого Бальзак називав тіткою. Досить було б лише розігратися уяві, і вам могло б примаритися, що до такого оперення більше пасував би пташиний щебет. Він починав проголошувати фрази, гідні, на його думку, часів Людовіка XIV, і в такий спосіб наслідував манери Ґермантів. Але чимось незбагненним вони нагадували манери барона де Шарлюса. «Я залишу тебе ненадовго, — сказав він мені того вечора, коли пані де Марсант відійшла. — Забавлю трошечки матір».