Потім, обравши інший погляд, менш абстрактний, зате життєвіший, пані Вердюрен виявляла сумнів, чи він француз. «Якої він усе-таки національности, часом не австріяк?» — наївно допитувалася вона. «Бійтесь бога», — відповідала графиня Моле, завше керована радше здоровим глуздом, ніж уразою. «Ба ні, він пруссак, — запевняла Принципалка. — Кажу вам, я добре знаю, він не раз повторював, що він спадковий член прусської Палати панів і має право на титул Durchlaucht[3]».
— «Одначе королева Неаполітанська казала мені...» — «Ви ж самі здорові знаєте, що ця королева мерзенна шпигунка, — гукнула пані Вердюрен, не забувши, як скинута владарка зневажила її. — Для мені це ніяка не таємниця, вона тільки з цього й живе. Якби ми мали уряд енергійніший, усі вони сиділи б уже в концентраку. Отакої! У кожнім разі, вам би ліпше не приймати в себе цієї добірної кумпанії, бо я знаю, що міністр внутрішніх справ уже пильнує їх і вам світить поліційний нагляд. Цей Шарлюс цілі два роки шпигував у мене, і ніхто не переконає мене в цьому на інше». І зміркувавши притьмом, що всі найдостотніші доказки щодо укладу її кланчика навряд щоб цікавили німецький уряд, пані Вердюрен, лагідно і проникливо, свідома того, що вартість її слів ще дужче зросте, якщо перейти на горловий голос, вирекла: «Скажу вам, що я вже першого дня застерегла чоловіка: «Щось мені не до вподоби, як цей добродій вліз до мене. Тут щось непевне». Ми мали маєток на височенному шпилі у глибині затоки. Німці напевно дали йому завдання підготувати там базу для підводних човнів. Дещо мене тоді дивувало, а тепер усе прояснилося. Атож, спершу він завжди огинався приїздити потягом разом з іншими. Я щонайласкавіше запропонувала йому кімнату в замку. Де пак, він волів мешкати у Донсьєрі, бо там військ — аж кишить. Шпигунство чути так, аж у носа шибає».
Щодо першого типу звинувачень на адресу барона де Шар-люса, а саме що той став немодним, то світські люди аж надто легко визнали рацію пані Вердюрен. Цим вони засвідчили свою невдячність, оскільки пан де Шарлюс у певному сенсі був їхнім поетом, він умів обертати світське життя в якусь поезію, куди так природно вливалися історія, краса, мальовничість, комізм і фривольна гожість. Проте світовці, сліпі до такої поезії, бо не бачили її у своєму житті й шукали деінде, ставили куди вище за барона де Шарлюса тих, хто і його нігтя не був вартий, але хто розпатякував про свою зневагу до вищого світу, проголошуючи натомість соціологічну теорію у парі з політекономією. Розпливаючись у захопленій усмішці, пан де Шарлюс повторював ненароком якісь типові слівця та описував препишні наперекір усьому туалети дукині де Мон-морансі, називаючи її запаморочливою жінкою, і світські дами вважали його за кретина, бо, на їхній суд, дукиня де Мон-морансі — дурна гуска, скоро сукні шиють на те, аби їх носити, але носити так, щоб ніхто не звертав на них уваги, і скоро вони, найрозумніші, бігали до Сорбонни чи до палати, якщо виступав Дешанель.
Коротко кажучи, світським людям увірився барон де Шарлюс, і то не тим, що вони розгадали його, — просто ніхто з них не спромігся піднестися до його розумового рівня. Вважалося, що він «довоєнний», старомодний, бо судити про чиїсь заслуги найбільш нездатні ті, хто поспішає топтати ці заслуги, цупко тримаючись моди; вони не те що не зглибили своїх здібних сучасників, а геть розминулися з ними і тепер мусили обмовляти їх усіх гамузом — ось гасло нової генерації, теж рокованої на таке саме нерозуміння.