Натомість другий закид, закид у германофільстві, хоч і відметений світськими людьми завдяки їхньому здоровому глузду, знайшов невтомного і запеклого речника в особі Мореля; Морель зумів зберегти своє місце у редакціях газет і навіть у салонах (барон де Шарлюс на превелику силу домігся його для нього, і не збирався зганяти його звідти й тепер) і переслідував барона з ненавистю тим відразливішою, що, хоч би які були його стосунки з бароном, Морель найбільше відчув на собі те, що тамтой приховував від багатьох людей, а саме — глибоке добросердя. Пан де Шарлюс виявив до скрипаля таку великодушність, таку делікатність, показав таку чесність у дотриманні свого слова, що після розриву з ним Чарлі згадував його не як збоченця (вважаючи баронові нахили за хворобу), а як людину високих засад, досі йому геть не знаних, як людину рідкісної вражливости, майже як святого. Він і сам не заперечував його високих прикмет і, навіть посварившись із ним, щиро казав батькам: «Ви можете довірити йому сина, присягаю, вплив буде щонайкращий». Отож, коли він намагався своїми статтями завдати йому болісних ударів, то ганьбив не його гріхи, а чесноту.
Незадовго перед війною в коротких дописах, прозорих для тих, кого звано втаємниченими, барона де Шарлюса почали обкидати багном. Одного з них під заголовком «Знегоди старої пані на «юс», або Баронеса на схилі віку» пані Вердюрен купила півсотні примірників, аби дарувати знайомим, а пан Вердюрен, заявляючи, що сам Вольтер не написав би краще, читав його вголос. Із початком війни тон статейок змінився. Викривалося не лише баронове збочення, а й нібито німецький його рід. «Фрау Бош», «Фрау фон Бош» стало звичайним прізвиськом пана де Шарлюса. Один дрібний опус у віршах мав заголовок, запозичений із танцювальних бетховенівських мелодій: «Аллеманда». Потім з’явилися дві новелки «Вуйко з Америки і тітка з Франкфурта» та «Зух на юті» — прочитані ще в гранках серед кланчика, вони врадували самого Брішо, і він гукнув: «Аби ж тільки не почали свербіти руки чесній і всемогутній пані Цензурі!»
Самі статті були розумніші за ці дурнуваті заголовки. їхній стиль нагадував берґоттівський, але, мабуть, це відчував тільки я й більш ніхто, і то ось чому. Берґоттові твори не справили жодного впливу на Мореля. Запліднення тут відбулося таким особливим і химерним робом, що тільки з цієї причини я на цьому затримуюся. Я вже згадував про своєрідну Берґоттову оповідну манеру, про те, як він добирає і вимовляє слова. Морель, довгий час здибаючи його у подружжя Сен-Лу, став його кривити, чудово наслідуючи Берґоттів голос і вживаючи тих самих, підхоплених ним слів. Тепер Морель переносив розмови а-ля Берготт на папір, але без тієї транспозиції, якій би їх піддало перо самого Берґотта. Оскільки людей спілкувалося з Берґоттом небагато, цього відмінного від його стилю тону ніхто не впізнавав. Усне запліднення — явище таке рідкісне, що мені захотілося про це розповісти. Зрештою, воно породжує виключно паперові квіти.
Морель, працівник прес-бюро, вирішив (а французька кров нуртувала в його жилах, як молоде комбрейське вино), що працювати під час війни у бюро — заслуга невелика, і записався до війська, хоча пані Вердюрен щомога умовляла його зостатися в Парижі. Напевно, її обурювало, що маркіз де Камбремер у його віці сидів у генеральному штабі, а тим часом вона ж таки про кожного чоловіка, який не ходив до неї, казала: «І як же йому пощастило викрутитись?» — а як їй відповідали, що «цей» від першого дня на передовій, заперечувала, не зупиняючись перед брехнею чи, може, зі звички до самообману: «Та ні, він і не рипався з Парижа, але якщо гуляти з міністром небезпечно, тоді він і справді герой, кажу це вам з усією відповідальністю, мені передавали ті, хто їх бачив»; інша річ, коли йдеться про вірних — вона не хотіла пускати їх на фронт, вважаючи війну за страшну «нуду», здатну породити дезертирів. Вона докладала всіх зусиль, аби зупинити їх, це справляло їй подвійну втіху: обідати з ними за одним столом, а як хтось із них ще не почав з’являтися або вже відбув, кобенити їх за пасивність. А що вірні таки погоджувались відсиджуватися в тилу на її загад, то вона впала у справжній розпач, коли Морель почав норовитися; і укоськувала його — довго і даремно: «Для вас бій іде в редакції, і цей бій куди важливіший, ніж фронтові сутички. Треба залишатися там, де ти найпотрібніший, бути воїном на своєму місці. Бувають солдати і симулянти. Але ви солдат, і не турбуйтеся, всі про це знають, ніхто не кине у вас каменем». Десь так само, за трохи інших обставин, коли чоловіки ще не перевелися, і вона не була приречена, як нині, здебільшого на товариство жінок, — якщо хтось із них утрачав матір, вона одвер-то заявляла, що хоча журба і не матінка, відвідувати її салон можна. «Тужно на серці, так. І якби ви збиралися на бал (балів вона не давала), я перша б відрадила, але тут, на моїх скромненьких середах або в ложі, нікого це не може вразити. Всі-бо знають, як ви побиваєтесь». Тепер чоловіків було не гурт, жалобу носилося частіше, тож було б безглуздо відраювати їх виходити у світ — як-не-як війна! Пані Вердюрен чіплялася за решту чоловіцтва. Вона хотіла переконати їх, що вони більше допоможуть Франції, залишаючись у Парижі, як запевняла б їх колись, що небіжчик тільки б радів, якби бачив, що вони вдарили лихом об землю. А проте чоловіків у неї було трошки; хто знає, чи не шкодувала вона часом, що порвала з бароном де Шарлюсом і що його вже не вернути.