Урешті пан де Шарлюс, людина жаліслива, страждав на саму думку про переможених, завжди спомагав кволих і не читав поліційних хронік, аби не переживати смертельної туги стратенця і не катуватися від власного безсилля, незмоги замордувати суддю, ката і юрму, щасливу побачити, що «присуд виконано». Він був певен, що Франція, хай там що, уже не впаде, зате знав, що німці пухнуть з голоду і, рано чи пізно, здадуться на ласку чи неласку. Ця думка здавалася йому тим прикрішою, що мешкав він у Франції. Його спогади про Німеччину все ж були вельми туманні, тимчасом як французи, які говорили про розгром Німеччини з відворотною для нього радістю, належали до людей, чиї вади були йому відомі, а фізіономії антипатичні. У подібних випадках ми жаліємо більше тих, кого не знаємо, хто живе тільки в уяві, а не людей, утягнутих поруч із нами у марноту повсякденщини, хіба що ми зіллємося з ними в єдине ціле, станемо їхньою кровинкою; патріотизм доконує цього дива, ми вболіваємо за свою вітчизну, як уболіваємо за себе в любовній сварці.