Але, скажімо, Брішо, зголосившись, попри свою підсліпуватість, оглядати у своїх лекціях певні твори, опубліковані в нейтральних країнах, підносив до небес повість одного швейцарця, де висміювалися, як породження мілітаризму, двоє хлопців, які при зустрічі з драгуном не годні були відвести від нього зачарованих очей. Це висміювання з цілком інших причин могло припасти не до шмиґи панові де Шарлюсу, який вважав, що драгун попри все може бути дуже гарним із себе. Але найбільше його дивувало захоплення Брішо, і річ була не в книжці, барон її не читав, а в тім, наскільки змінився сам Брішо, відколи вибухнула війна. Доти все, що робив вояк, в очах Брішо було похвальним, чи то йшлося про вибрики генерала де Буадеффра, чи про маскаради й махінації полковника дю Паті де Клама, чи про фальсифікації полковника Анрі. Завдяки якомусь наглому і незвичайному переворотові (насправді то був лише другий лик однієї й тієї самої шляхетної патріотичної пристрасти, змушеної перейти від войовничос-ти, виявленої у боротьбі з по суті антимілітаристським дрей-фусарством, мало не на пацифістські позиції, оскільки тепер вона боролася з архімілітаристською Німеччиною), Брішо волав: «О предивне видовище, гідне того, щоб принадити молодь цього віку, віку, сповненого брутальносте і сліпого на все, крім культу сили: драгуна! Можна уявити, яка огидна солдат-неча вийде з покоління, вихованого на культі таких виявів брутальної сили!» Достоту в дусі Шпіттелера: наміряючись протиставити свого героя огидній концепції невтомної шаблюки, він символічно загнав у лісові дебрі осміяного, обмовленого і оса-мотілого мрійника, Дурного Студента, уособивши в ньому урочу лагідність (на жаль, уже немодну, можна сказати, приречену поринути небавом у забуття, якщо ніхто не зламає жорстокого ярма давнього їхнього Бога), чарівну лагідність мирних часів.
«От що, — звернувся якось до мене барон де Шарлюс, — ви знаєте Коттара і Камбремера. Щоразу, як я їх здибаю, вони правлять мені про цілковите психологічне невігластво німців. Між нами, чи не здається вам, що досі вони аж надто дбали про психологію і нині зуміли б навіть якось це засвідчити? Я не перебільшую, повірте мені. Щойно мова зайде про німців, хай і найбільших велетів на кшталт Ніцше чи Ґете, Коттар одразу ж заявляє: «Звична психологічна глухота, характерна для тевтонської раси». У війні, звичайно, є для мене речі й куди прикріші, але, погодьтеся: тут хоч-не-хоч скипиш. Норпуа людина тонша, визнаю, а все ж і він із самого початку плутається у трьох соснах. Але що можна сказати про ці статті, які викликають загальний ентузіазм? Любий мій друже, ви, як і я, добре знаєте, чого вартий Брішо, і я дуже його люблю і любити не перестану, хоча розкол і відлучив мене від його каплички, а отже, й бачимось ми далеко рідше. Зрештою я шаную нашого красномовного і дуже освіченого професора і визнаю: це страшенно зворушливо, коли хтось у його віці, а він останніми роками таки добряче підтоптався, зголошується, як він мовить сам, «на службу». Але кінець кінцем добрий намір — одне, а талант — інше, Брішо ж безталанний. Я поділяю його захоплення величчю цієї війни. Але чи не дивно, що такий сліпий шанувальник античности як Брішо, незмірно щедрий на сарказм щодо Золя, схильного вбачати більше поезії в робочих оселях і копальнях, ніж в історичних палацах, або щодо Ґонкура, схильного предкладати Дідро над Гомера, а Ватто над Рафаеля, — знай товче нам, що Термопіли чи навіть Австерліц — дрібничка проти Вокуа. Словом, цього разу публіка, опірна колись щодо модерністів од літератури та мистецтва, схиляється перед модерністами од війни, бо перейняла саме такий спосіб мислення, а крім того, кволі уми приголомшує не краса, а огром чину. Не пишуть уже з-німець-ка «колосаль», а саме те, перед чим колінкують, і є колосальне. Скоро мова зайшла про Брішо, чи не бачили ви Мореля? Мені переказували, ніби він знову хоче побачитися зі мною. Хай ступить перший крок, та й квит, я старший, не мені й починати».
Забігаючи наперед, зазначмо: на жаль, уже наступного дня, барон де Шарлюс зіткнувся віч-на-віч на вулиці з Морелем; Морель, аби розпалити в баронові ревнощі, узяв його під руку і набалакав йому купу більше чи менше правдивих історій, а коли пан де Шарлюс, приголомшений, захотів провести з Морелем вечір і скасував свій маршрут, Морель, запримітивши якогось товариша, розпрощався; тоді пан де Шарлюс, сподіваючись, що отямить Мореля вдаваною погрозою, сказав: «Гляди, бо я помщуся», — але Морель розреготався і пішов геть, поплескуючи по карку й обіймаючи за талію спантеличеного товариша.
Слова барона де Шарлюса про Мореля свідчили, наскільки кохання, — а баронове кохання ще не згасло, — робить нас (пробуджуючи водночас нашу уяву та вражливість) легковірнішими і не такими гордими. Але коли пан де Шарлюс додав: «Цей хлопчина шаліє за жінками і ні про що інше не думає», він був куди ближчий до правди, ніж гадав. Він це сказав, спонукуваний самолюбством і ревнощами, даючи наздогад іншим, що Морель ні до кого вже потім не прихилявся таким робом, як до барона де Шарлюса. Але я ані на крихту не йняв віри цим словам, я був свідком того, про що баронові де Шарлюсу ніколи не довідатися, а саме, як Морель за п’ятдесят франків зночував ніч із Ґермантом. І коли, побачивши пана де Шарлюса, Морель (за винятком тих днів, коли він з потреби сповідатися навмисне натикався на барона, а потім казав йому журно: «Перепрошую, визнаю, що поводився з вами мерзенно»), сидячи з товаришами на терасі кав’ярні, хихотів разом з ними, тицяв у барона пальцем і со-корів, як сокорять для сміху до старих педиків, я був переконаний, що він чинить так, аби приховати свою гру, і що відведений паном де Шарлюсом осторонь кожен із цих громадських критиканів зробив би все, чого зажадав би від них барон. Я помилявся. Якщо особливий нахил призводить до збочення, — а це трапляється в усіх сферах, — таких людей, як Сен-Лу, або таких, що стоять від нього якнайдалі, то нахил супротивний відриває від цих практик людей, у яких вони були чимось найзвичайнішим. У декого зміна ця настає шляхом запізнілого релігійного каяття, струсу, спричиненого скандалами, або зі страху перед уявними хворобами, якими їх щиро лякають родичі (серед них — консьєржі та лакеї) або — нещиро — ревниві коханці, які, думаючи таким робом зберегти молодика для себе, навпаки, відпихають його і від себе, і від інших. Тож-бо колишній бальбецький ліфтер не пристав би за жодні скарби світу на пропозиції, які тепер видавалися йому не менш грізними, ніж пропозиції ворога. Що ж до Мореля, то його відмова усім без винятку — і тут барон де Шарлюс, не відаючи про це, казав правду, що підтверджувала його ілюзії і заразом нівечила надії, — пояснювалася тим, що через два роки після розлуки з паном де Шарлюсом Морель залюбився в жінку, з якою й жив; наділена сильнішою, ніж у нього волею, ця жінка потрапила накинути йому цілковиту вірність. Отож-бо Морель, який під той час, коли пан де Шарлюс ущедряв його грішми, подарував за п’ятдесят франків одну ніч принцові Ґермантському, не взяв би ні від нього, ані від абикого жодної суми, хоч би йому давали й п’ятдесят тисяч. А що йому бракувало гонору та безкорисливосте, то «жона» зуміла пробудити в ньому почуття власної гідносте, і тепер він залюбки, із бравадою та хизуванням, заявляв, що ніхто не перекине до нього золотого містка. Отак-то гра розмаїтих психологічних законів надолужує в пору розквіту людського роду все те, що могло б його занапастити, викликаючи або гіперемію, або анемію. Щось таке буває і з квітами, де та сама відкрита Дарвіном мудрість регулює способи запліднення, по черзі протиставляючи їх одні одним.