Принагідно зазначу, що дук Ґермантський принаймні не поділяв братового песимізму. А втім, він був ще більший англофіл, ніж барон де Шарлюс англофоб. Він вважав пана Кайо за зрадника, що тисячу разів заслужив на кулю. Коли брат вимагав від нього доказів зради, дук Ґермантський відповідав, що якби малося засуджувати людей, які підписують папір із заявою «Я зрадив», за цей гріх нікого б не покарали. В разі, якщо мені не випаде нагода до цього повернутися, зазначу також, що через два роки дук Ґермантський, порваний най-щирішим антикайоїзмом, запізнався з англійським військовим аташе та його дружиною, дуже освіченою парою, заприязнився з ними, як за часів Дрейфусової справи із трьома чарівними дамами, і першого ж дня був вражений, коли, згадавши про Кайо (він вважав його засудження за справу вирішену, а злочин за очевидний), почув з уст освіченої і чарівної пари таку відповідь: «Але ж десь-найпевніш його виправдають, проти нього ніщо не свідчить». Дук Ґермантський спробував навести доказ, що пан де Норпуа, складаючи свідчення, сказав, поглядаючи на пригніченого Кайо: «Ви — французький Джолітті, так, пане Кайо, ви — французький Джолітті». Але освічена і чарівна пара осмішила пана де Норпуа, назвала його маразматиком і дійшла висновку, що, хоч у «Фігаро» написано про «пригніченого Кайо», правильно було б сказати про «насмішкуватого Кайо». Незабаром погляди дука Ґер-мантського змінилися. Приписувати цю зміну впливам англійки не було чимось аж таким незвичним, як могло б здаватися, якби її комусь пощастило напророкувати бодай ще року 1919, коли англійці називали німців не інакше, як гунами, вимагаючи жорстокої кари для винуватців. Адже вони теж змінили погляди, схвалюючи кожну постанову на шкоду Франції та допомагаючи німцям.
Але вернімося до барона де Шарлюса. «Річ у тім, — відповів він, коли я признався, що не розумію його, — що «знати» у статтях Норпуа — це символ прийдешности, або символ прагнень пана де Норпуа, а також, зрештою, наших прагнень, — додав він, не зовсім, мабуть, щиро. — Бачте, якби це «знати» не стало звичним символом прийдешности, зрештою, не штука було б здогадатися, що підметом цього дієслова може бути якась країна. Наприклад, щоразу, як Норпуа заявляє: «Не знати, чи Америка повинна залишитися байдужою до цього постійного ламання права», «Не знати, чи двоголова монархія не повинна врешті схаменутися», — ясно, що такі вислови відбивають прагнення пана Норпуа (як, зрештою, і мої та ваші), але тут кінець кінців дієслово може все ж таки зберігати і своє безпосереднє значення, оскільки конкретний край може «знати», Америка може «знати», «двоголова» монархія теж може «знати» (попри своє одвічне «психологічне невігластво»). Але всякі сумніви виключаються, коли Норпуа пише: «Не знати, чи ці постійні плюндрування не повинні переконати нейтралів», «не знати, чи Поозер’я не повинне скоро перейти до рук аліянтів», «не знати, чи наслідок цих нейтралістських виборів не повинен відбивати думки більшости». Адже факт, що ці плюндрування, райони і наслідки — речі неживі, за якими не повинні значитися жодні повинності. Завдяки цій формулі Норпуа просто нагадує нейтралам (на жаль, мушу констатувати, що вони якось не дослухалися до цих нагадувань), щоб ті зреклися нейтралітету або щоб Поозер’я перестало належати бошам (вимовляючи слово «бош», барон де Шарлюс ставав зухвалим, як колись у бальбецькому приміському потязі, коли розводився про чоловіків, не конче ласих до жінок).
А втім, чи не впало вам в око, з яких фортелів Норпуа незмінно, від 1914 року, розпочинає свої статті, звернені до нейтралів? Він починає з заяв, що Франція, видима річ, не повинна втручатися в політику Італії (чи там Болгарії, Румунії тощо). І лишень цим державам випадає вирішувати, цілком незалежно і керуючись виключно національними інтересами, виходити їм чи не виходити з нейтралітету. Та хоча ці вступні заяви його статей (звані колись експозицією) украй нецікаві, те, що читаємо далі, просто-таки інтригує. «А проте, — провадить Норпуа, — ясно, що матеріяльну вигоду від битви матимуть лише ті нації, які стануть на бік Права і Справедли-вости. Годі сподіватися, щоб аліянти віддячилися тим націям, — визнаючи за ними території, звідки багато сторіч лунає зойк їхніх уярмлених братів, — які, дотримуючись політики найменших зусиль, не поставлять свою зброю на службу аліянтам». А коли Норпуа зробить перший крок, радячи вступити у війну, ніщо вже не зупинить його від нових, і він уже трактуватиме не лише про принцип, а й про час виступу і вже майже не криючись. «Звичайно, — веде далі Норпуа, вбираючись у тогу, як би він сам сказав, «доброго апостола», — Італія і Румунія повинні самі у слушний момент визначити умови, на яких вони виступлять. Проте хай буде їм відомо, що, довго отягуючись, вони ризикують змарнувати нагоду. Німеччина вже двигтить під копитами російської кавалерії, охоплена невимовною тривогою. І більш ніж очевидно, що ті нації, які не полинуть мов на крилах підтримати перемогу, — а її зоря уже он жевріє на обрії, — не здобудуть жодного права на згадану винагороду, права, що його ще можна заслужити, якщо поспішити тощо». Це як у театрі, коли оголошують: «Останні вільні місця незабаром будуть розкуплені. До відома тих, хто спізнюється!» Висновки тим дурніші, що Норпуа виголошує їх щопівроку, застерігаючи Румунію: «Для Румунії надійшов час з’ясувати, чи хоче вона здійснити свої національні змагання. І якщо вона зволікатиме далі, то може бути вже запізно». Ось уже три роки, як він це торочить, а «запізно» для Румунії все не настає, ба більше, їй роблено дедалі вигідніші пропозиції. Так само він заохочує Францію тощо, аби вона втрутилась у справи Греції як її гарант, скоро зірвано угоду, що зв’язує Грецію з Сербією. Так от, щиро кажучи, якби Франція оце не воювала і не допевнялася від Греції допомоги або доброзичливого нейтралітету, хіба б спало їй коли на думку втручатися туди як гарантові й хіба нині, в час воєнний, моральне почуття, яке велить їй обурюватися тим, що Греція не дотримала своїх зобов’язань щодо Сербії, не мовчить, коли мова заходить про такі самі очевидні порушення з боку Італії та Румунії, які — слушно, на мою думку, як і Греція, — не виконали своїх зобов’язань, не таких пильних і не таких, як кажуть, широких, узятих ними після примирення з Німеччиною? Правда у тому, що люди дивляться на все крізь призму своєї газети, та і як може бути інакше, скоро самі вони не знають особисто ні людей, ні подій, про які йдеться? Під час Дрейфусової справи, якою ви так дивацьки захоплювалися, за часів, від яких, як люблять казати, нас відокремлюють сторіччя, бо філософи війни запевняють, що всякий зв’язок із минувшиною урваний, мене разило, якщо хтось із моєї рідні водився з анти-клерикалами — давніми комунарами, оскільки газета, яку він читав, виставляла їх антидрейфусарами, і пащекував на шляхетного генерала-католика, але ревізіоніста. Тепер мене разить не менше, що всі французи мішають із болотом цісаря Франца-Йосифа, хоча раніше шанували, і слушно, можу вас запевнити як його добрий знайомий, якого він рачить звати своїм кузеном! Ах! Я не писав до нього ні разу від початку війни, — вигукнув він, ніби сміливо признавався у своєму гріху, за який, він знав про це чудово, ніхто б його не осудив. — Хоча ні, першого року я написав йому одного листа. Що ж, моя шана до нього не змаліла, але багато моїх молодих кузенів б’ються на фронті і визнали б за велике паскудство, знаю, коли б я листувався з головою нації, що воює з нами. Що вдієш, хай мене критикують, кому заманеться, — додав він, немовби одважно наражаючись на мої докори, — але я не зичу собі, щоб лист із підписом Шарлюс надійшов оце до Відня. Найгостріша критика, з якою я звернувся б до сивого монарха, полягала б у тім, що магнат його рівня, голова найдавезнішого і найславетнішого дому Европи, дав себе ошукати цьому голопузому шляхтичеві, хай і тямущому, але, зрештою, найординарнішому парвеню, Вільґельмові фон Гоґенцоллерну. І це одна з аномалій цієї не менш дивної війни». А що зараз по тому, як він вертався до шляхетського погляду, який, власне, торував у нього над усім, барон де Шарлюс скочувався до чистого хлоп’яцтва, то тим самим тоном, яким би він говорив про Марну чи Верден, він заявив, що майбутньому історикові цієї війни не годилося б оминати певних капітальних і надзвичайно цікавих речей. «Отож-бо, — сказав він, — усі, через свою темноту, проочили, що великий магістр Мальтійського закону, щирий бош, мешкає собі любісінько в Римі, де, як великий магістр нашого закону, користується з привілею екстериторіальности. Се цікаво!»— додав він із такою міною, ніби мовив: «Бачите, спіткавши мене, ви даремно часу н