«Урешті, бідолашний мій друже, все це огидне, і нам доводиться вболівати не тільки над нудними статтями. Говорять про вандалізм, про потрощені статуї. А хіба нищення стількох преслічних молодиків, цих незрівнянних поліхромних статуй — не вандалізм? Хіба місто, де вже нема жодного гарного чоловіка, не схоже на місто, де порозбивано всю скульптуру? Яку я матиму втіху, якщо піду обідати до ресторану, скоро мене обслуговуватимуть старі моховиті блазні, подібні до отця Дідона, або навіть жінота в очіпках, аж мені примариться, ніби я вступив у бульйонну Дюваля? Напевне, мій голубе, я маю право так говорити, бо прекрасне — це таки прекрасне в живій плоті. Велика радість, коли тебе обслуговують рахітичні істоти в пенсне і з тавром непридатносте до військової служби на обличчі! Тепер не так, як давніше, — в ресторані тішать твій зір уже не кельнери, а клієнти. Проте кельнера можна легко нагледіти знову, хоча їх і часто міняють, — але спробуйте довідатися, що воно за один і коли повернеться назад цей англійський поручник, який, може, явився сюди вперше, а завтра його, гляди, іще вб’ють. Авґуст, король Польський, обмінюючи, як розповідає чарівний Моран, чудовий автор «Клариси», один зі своїх полків на колекцію хінських ваз, зробив, на мій суд, погану оборудку. Уявіть лишень — усі ці росляві льокаї двометрового зросту, хлопець у хлопця, що оздоблювали монументальні сходи наших найкращих приятельок, усі до одного зложили свої голови, а вони ж узяли до рук зброю здебільшого тому, що їм правили, ніби війна потриває яких два місяці. О, хіба вони знали, як знаю я, потугу Німеччини і завзятість прусської раси», — сказав він, забувши про обережність.