Словом, ніхто не скаже, що така довга війна, хай навіть і з переможним кінцем, не завдасть шкоди. Важко говорити щось із приводу безпрецедентної операції, можливі наслідки якої для організму не відомі. Звісно, загалом беручи, тривожні експерименти вдаються на славу. Наймудріші республіканці гадали, що відокремлювати Церкву від держави — божевілля. А проте все пішло як з маслом. Дрейфус реабілітований, Пікар — військовий міністр, ніхто і не писнув. Але чому ж не треба боятися перевтоми від цієї безперервної, багатолітньої війни? Що коїтимуть люди після повернення? Чи ця втома минеться, а чи зведе їх із розуму? Все може повернути на лихе як не для самої Франції, то принаймні для уряду, а може, навіть і для нашого ладу. Ви якось намовили мене прочитати чарівну Моррасову «Еме де Куаньї». Я б вельми здивувався, якби якась Еме де Куаньї не сподівалася від розвитку війни, що веде Республіка, того самого, чого 1812 року вона сподівалася від імперських війн. Якщо якась Еме існує тепер, чи не збудуться її надії? Я б цього не бажав.
Вернімося до самої війни: хіба її розпочав не той-таки кайзер Вільгельм? Я маю серйозні сумніви. Але навіть як і він, то хіба не те саме зробив, наприклад, Наполеон, — те, що він зробив, я вважаю за огидне, але мене дивує, що це так жахає кадил Наполеона, адже ці люди в день оголошення війни репетували, як генерал По: «Я чекав цього дня сорок років! Це найкращий день у моєму житті!» Бачить Бог, чи обурювався хтось дужче за мене, коли в товаристві відводили стільки місця націоналістам, військовикам, і коли залюблеників у мистецтво оскаржували в тому, що їхнє захоплення згубне для вітчизни, бо кожна цивілізація, не військова, шкідлива! Світовцеві до генерала, як куцому до зайця. Якась вар’ятка мало не відрекомендувала мене панові Сіветону. Ви скажете, що я намагаюся лише дотримуватися світських правил. Але попри свою позірну фривольність вони запобігають багатьом вибрикам. Я завжди шанував оборонців граматики чи логіки. Через півсторіччя до нас доходить, що вони відвернули від нас чимало лиха. Проте наші націоналісти — це найбільші германофоби і найбільші «довершителі» під сонцем. Але за п’ятнадцять літ їхня філософія геть-то змінилася. Справді вони аж реґнуть вести війну далі. Одначе вже тільки з тим, щоб вигубити расу воїтелів, а також в ім’я миру. Бо військова цивілізація, якою вони захоплювалися перед п’ятнадцятьма роками, викликає в них жах, вони не тільки закидають Пруссії домінування у ній військового елементу, а й думають, що військові цивілізації завжди нищили все те, що вони сьогодні визнають за цінне, — не лише мистецтво, а й гожість. Досить якомусь давньому їхньому критикові навернутися до націоналізму, як він стає миротворцем. Він переконаний, що в кожній військовій цивілізації місце жінки на задвірках. Ніхто не зважиться йому відповісти, що дами середньовічних рицарів, як і Дантова Беатріче, сиділи, може, на троні не нижчому, ніж у героїнь пана Бека. Сподіваюся, скоро мене посадять за один стіл з якимось там російським революціонером чи просто з нашим генералом, який воює з відрази до війни, а також для того, аби покарати певний народ за культивування ідеалу, що його ми самі п’ятнадцять років тому вважали за єдиний стимул. Бідолашного царя шанували ще два місяці тому за скликання Гаазької конференції. Але тепер, коли вітають вільну Росію, забувають про підстави для такої хвали. Та-ким-то робом крутиться колесо світу.