А все ж Німеччина так щедро послуговується французькою фразеологією, аж виникає думка, що то, власне, Франція цитує Німеччину, повторюючи безперестанку, що «бореться за існування». Коли я читаю: «Ми битимемося з жорстоким і невблаганним ворогом, аж поки досягнемо миру, який убезпечить нас надалі від усякої агресії, і кров нашого славного воїна перестане литися даремно», або: «Хто не з нами, той проти нас», я не знаю, чиї це слова— кайзера Вільґельма чи пана Пуанкаре, бо обидва вони їх проказували разів з двадцять, майже цята в цяту, хоч, правда, мушу визнати, що кайзер у цьому разі наслідував президента Республіки. Певно, Франції не залежало б аж так на продовженні війни, якби вона залишилася немічна, а Німеччина не квапилася б так її закінчити, якби не підупала. Вона не така дужа, як давніше, але ще дужа, ось ви побачите».
У нього завелася звичка провадити балачку украй галасливо — з нервозности, з потреби вихлюпнути враження, від яких він мусив звільнитися — адже в жодному з красних мистецтв він себе не випробовував, — як пілот звільняється від бомб, хай навіть у чистому полі, там, де його слова не досягали нікого, а надто в салонах, де вони також падали куди попало, де слухали його зі снобізму та довіри, а що він тиранив слухачів, то й чи не з мусу, ба навіть зі страху. На бульварах його тирада мала засвідчувати ще й погорду до переходнів, — ось чому він і не поступався їм дорогою, і не знижував голосу. А що тиради гриміли й дивували, а головне — таки доходили до тями людей, то люди, обертаючись услід, могли взяти нас за поразників. Я звернув на це увагу пана де Шарлюса, але тільки розвеселив його. «Погодьтеся, це було б вельми втішно, — відповів він. — Так чи інакше, — додав він, — ніколи нічого не знаєш, кожен із нас ризикує щовечора тим, що назавтра потрапить до газети, до чорної хроніки. Чому б, власне, не розстріляти мене у Венсенських фосах? Щось таке спіткало мого діда в перших, дука Енґієнського. Голота аж до сказу жадає пустити блакитну кров, виказуючи тут більшу вибагливість, ніж леви. Бачте, для цих звірів, щоб кинутися на пані Вердюрен, досить подряпини на її носі. На носі, який за мого молоду називали рийком!» І він зареготав на все горло, наче ми були в салоні лишень удвох.
Іноді я бачив, як поява барона де Шарлюса вискіпує з мороку якихось непевних осіб, спонукаючи їх триматися громадкою на певній відстані від нього, і застановлявся, що йому було б приємніше, коли б я з ним розлучився чи йшов далі. Так, спіткавши старого чоловіка, враженого чорною неміччю, і помітивши з його некоординованих рухів, що йому загрожує напад, ми задумуємося, чи потребує він нашого товариства як можливої допомоги, чи, радше, ми для нього небажані свідки, від яких йому хочеться приховати свою недугу, а раз так, то сама наша присутність може прискорити пароксизм, тоді як абсолютний спокій його віддалить. Але можливість такого становища, коли ми не знаємо, залишити хворого, чи ні, засвідчується чимось наче п’яне виписування мисліте; проте у барона де Шарлюса ці розмаїті вихиляси, знак імовірного інциденту, щодо якого я не був певен, бажана чи небажана моя присутність, були, мов у згоді з якоюсь химерною мізансценою, «справою ніг» не його, барона, бо він пер прямо вперед, а замкненого кола підставних осіб. Одначе він волів, по-моєму, уникнути зіткнення і потяг мене в поперечну вулицю, темнішу за бульвар, куди бульвар, проте, без упину переливав, якщо тільки вони самі туди не напливали, — вояків усіх видів броні й усіх національностей, — цей приплив молодиків став для пана де Шарлюса нагородою і втіхою після відпливу чоловіків на фронт, який у перші дні мобілізації утворив у Парижі вакуум. Пан де Шарлюс, не вмовкаючи, захоплювався їхньою блискучою уніформою, яка обернула Париж у космополітичне місто, в порт, так само примарний, як задник, де маляр удав лише кілька споруд, аби на їхньому тлі можна було зібрати букет найрозмаїтіших і най-барвистіших костюмів.