Так — у людській історії. На жаль, є й інші… Принаймні, одна і зараз.
Зараза…
Пульт дієздатний. Глибоко під землею, мов мрець, чекає наказу офіцер…
Навіть коли він знає, що Командувач загинув. Машина війни не залежить од людського життя.
Земля здригнулась, і Дух Матки зробився на порядок сильнішим. Поруч із цією істотою всі Інквізитори світу — безсилі, навіть якби примудрився він увібрати їхні волі в себе…
Батько-інквізитор… Батечко-Клав.
Він засміявся. Хрипко, але щиро. Майже без гіркоти.
Вейна. Це місце, де її ініціювали… суки, висмикнули її у свій світ, який «не такий», а вона, бачите, лишилася колишньою, це світ?.. Бидло, курви, навіщо…
Він бездумно, механічно зміряв поглядом відстань од «ґрафа» до кружальця. Кілометрів п’ять. «Тільки тримайся подалі» — так, здається, висловився покійник.
У нього є час. При бажанні можна… Авто ще здатне на двісті кілометрів по добрій дорозі. Він устиг би втекти і заховатись…
Йому раптом смертельно захотілося спати.
Він уявив собі, як пережив вибух і вибирається зі схованки… Струшує попіл…
— Зимно, — прошепотів він.
Картина повторилася, уповільнено, в деталях; відчиняються залізні дверцята. Шурхотять грудки землі… світанок, світ, вільний од відьом… Від відьми-матки.
Як усе ж таки Атрик Оль зумів… У нього ж не було ядерних ракет, як він спромігся, як…
Клаве, — жалібно сказала Дюнка. Клаве, у тебе болить… Це серце, Клаве.
Мені скоро сорок п’ять. Чому ти дивуєшся. Тим більше, воно й раніше…
«Інквізиція у нашому світі — не найбільша сила… Хоч як це образливо…»
Образливо. Він був найсильнішим з Інквізиторів. Він поступався комусь у вмінні плести інтриги, комусь — в чутті… Але силою не поступався нікому, це розуміли і Тома, і Танас, і герцоґ… Клавдій Старж мріяв зрівнятися з Атриком Олем — а натомість завдає удару чужими руками.
І не зарізав руду дівчину срібним кинджалом. Дозволив їй ініціюватись…
Це ти, ти винен у всьому. Отже, дозволь іншим виправляти твої помилки. Тим більше… що, можливо, це і не спрацює. Марно стріляти у відьму, а в ТАКУ… тим більше. Отже, в неї є шанс. Наказуй, це однаково… однаково не…
Він приклав великого пальця до сенсора. На екрані висвітився напис: код…
Похмуро і злостиво витріщався місяць. Зляканим погляд цей зробився пізніше, ОПІСЛЯ.
Набрав код. Отримав допуск і ввів координати: м. Вейна.
Вейна… Вельма…
Вельми відьма…
Так, здається?!
Івго… Івго…
Не така вже й безневинна гра. Слова владні над реальністю. Людською, принаймні.
Він залишив собі годину… Собі… і їй.
І довго усвідомлював сиґнал; наказ буде прийнято до виконання після натиснення червоної кнопки.
Натисни, це ж однаково не подіє. Можливо, не подіє, але ти зробиш усе, що…
Але він не зробив, а замість цього поклав коробочку до кишені й рушив уперед — туди, звідки виходило дихання Матки. До містечка Вейна.
До НЕЇ.
Опівночі хода досягнула свого величного піку. Барабан неба гримів, і кожний переможний удар обертався змахом темно-червоної лискучої тканини; перед Івгою відкрилася кругла виїмка з м’якими трав’янистими схилами і жорстким асфальтованим дном з велетенською спорудою в центрі. Темний скляний дах. Вогнище з машин. У страшному жовтому світлі кружляли, наче захоплені виром, збожеволілі коні.
Ритм уповільнився; Івга зупинилась.
Глухе іржання. Тупіт копит, ледве чутний, віддалений, грудки землі, відблиск згарища. Коні танцювали. Парадна хода, розвіваються гриви, мокрі спини, вирячені очі…
Івга ступила вперед, дозволяючи чорторию захопити й себе. Понести по спіралі, до центру, до стовпа смерчу, що крутив стрічки вогнища, яке грало там, у височині, серед зірок, купою залізяк і трійкою автомобілів, котрі не потрапили в полум’я.
Коні вповільнились, деякі вже просто пленталися. Похнюплені голови, світлі гриви до землі. Івга пронизливо, боляче відчула, що її нове тіло вже тут.
— Матір! Наново народжена матір!..
Море ніжности. Море палаючих очей і дотиків — солодких, гарячих, щирих; свято здобуття змісту.
Смерч тепер корився ЇЙ. Злився з НЕЮ, всмоктався у НЕЇ, став ЇЙ над головою, і, закидаючи обличчя, ВОНА бачила крізь трубу, що шалено обертається довкола осі, зорі…