Любов походила від неї, як пара від літньої річки. Мов запах од розпаленого тіла. Наче сяйво від місяця. Сама собою, просто і без напруги.
Не розрізняла облич. Вони однаково — її, діти і частинки її сутности, клітини ЇЇ нового тіла, пальці, волосся… ВОНА з подивом відчувала, як оживає; почуття було таким гострим, що не втримала і на мить вислизнула назад, в оболонку рудої дівчинки з місяцем у очах.
Вона минула розчахнуті скляні стулки, відчула повів кондиціонера і знизала плечима.
Темрява луснула. Споруда втонула у веселому електричному світлі. Загули ґумові сходи і крила вентиляторів, увімкнулися невеличкі екрани, розставлені всюди, і в найближчому вона побачила маленьку себе, з нерухомим білим обличчям, палаючими очима та кулею рудого волосся, у якому спалахували електричні блискавки.
Засміялася. Руда дівчинка з’явилася непроханою володаркою порожнього супермаркету. А ВОНА — СПРАВЖНЯ, чиє тіло зараз формується у вирві посеред степу, з’явилася непроханою володаркою в цей великий світ.
Хоча не такий він і великий.
Ступала посеред прилавків і стелажів, серед строкатої розмаїтости ганчір’я, динаміків, ляльок, шкіри, хрому та порцеляни…
Порцелянова корова. Порцелянова Івга.
…свічад та квітів; на двоспальному ліжку безсоромно перепліталися сторінками порножурнал і анатомічний атлас.
Вона йшла, і разом з нею рухався центр смерчу, що обертав коней по зовнішньому колу вирви. Над її головою темний стовп витягував угору язики вогняних пасом; час од часу захоплював що-небудь, по спіралі підіймав свою іграшку, пробиваючи скляне склепіння, осипаючи на ескалатори скляні скалки і відблиски місяця. Тих, хто стали її дітьми, також тягнуло до центру, до чорної колони смерчу, частиною якого вона тепер була, до НЕЇ; вони рухались, як коні по краю чорторию — по спіралі, зачаровані, з кожною миттю наближаючися до свого змісту, до єдино значущого у світі… До МАТЕРІ…
Смерч грався люстерками — осипав супермаркет перлами полисків. Дамські пудрениці безсило розтуляли стулки, мов перлові скойки під ножем…
Івга милувалася грою світла в люстерках… Те, що робиться Єдиним… ВКРАЙ ЗНАЧУЩЕ…
Несподіване слово повернуло їй якусь подобу спогаду; смолоскип і руки людини, чоловіка, зі шнурівкою жил, вузлами долі на вузьких долонях… Який…
Смерч застогнав і висмикнув спогад з її голови. Пожбурив його в одну з чорних променистих зірок у стелі.
Вона зійшла на круглий подіум, де височіло велетенське крісло з різьбленою спинкою. Ступала повільно і велично, аби не впустити корону — чорний вихор.
— Наново народжена мати!!
ВОНА скинула руки.
Світло згасло; крізь розбите склепіння зазирав місяць. Десь далеко вдарив дзвін.
— Наново народжена!!
— До мене, діти мої. До мене.
Руда дівчинка нічого не казала — але смерч почав роздуватись, зі стовпа перетворився на конус, з конуса — на кулю; шалене обертання зірвало зі своїх місць усе, що так вірило у власну сталість.
Все, що дотепер вважалося вартісним; серед уламків літали, перекидалися і реготали ЇЇ діти — ВОНА власноруч розмішувала це вариво. Смерч розростався, зривав покриття зі стін, виривав блоки — і, нарешті, вичавив залишки скляної стелі та виплюнув усе це в обличчя місяцю. Місяць злякано відсахнувся і потьмянів од диму.
Крісло, на бильце якого спиралася Івга, не втратило навіть сухої пелюстки ружі, що лежала на сидінні. Не згубило ні порошинки; як і одяг дівчини. Вона відчувала свіжий запах ночі, крізь голі ребра стін бачила коней — круговерть підхоплювала їх, проносила над землею й опускала знову — вони зводилися на ноги та, мов заведені, продовжували рух…
Над головою її не лишилося мотлоху. Діти ЇЇ, щасливі, з розвіяними сукнями та волоссям, тягнули до неї руки, наближаючись довгою, солодкою дорогою-спіраллю.
Тоді ВОНА сіла і виструнчилась, не торкаючись спинки напруженою спиною. Заплющила очі й побачила долю, яка чекала на цей світ.
Найкращий зі світів. Царство вічного руху, конус безмежного виру, цар-СМЕРч…
Цар-СМЕРть.
ВОНА щасливо засміялася, і сміх її підхопили тисячі голосів.
Тиск Тієї, що попереду, забивав йому дихання і паралізував сили. «Граф» тягнувся дорогою зі швидкістю дитячого ровера; Великий Інквізитор Віжни зціплював зуби, методично інвентаризуючи всі свої, не вичерпані до цієї миті сили.
Що ти, Клаве, — злякалася Дюнка. Тебе не вистачить, ти й хвилини не протримаєшся…
Протримаюсь… Може, й три, а не одну.
Ні! Атрик Оль жив не заради того, щоб його спалили — задля того, аби зупинити матку. Заради цього тобі не потрібно так страшно, так безглуздо помирати…