Він намацав цигарку і з третьої спроби закурив…
Івго, Івго… до чого ти мене доводиш… Знову в мене тремтять руки.
Електрично-білий місяць демонстрував рівнину, жахливу вирву попереду, коней, які мчать колом, руїни супермаркету і згарище…
Якою ти була — жалюгідна, мокра, на сходах, цілу ніч під його замкненими дверима.
Якою, коли сміялася, по пояс у воді, з прозорими краплями на персах.
Якою — на кам’яній підлозі підземелля, у скрипицях, зі смужками сліз, що скрапують з підборіддя.
«Я думала, що ніколи вас більше не побачу».
Він так і не спромігся сказати їй, аби зверталася до нього на «ти».
— Ти хотів жити — але не боявся смерти.
— Я не боюся. Я ще не встиг… подумати.
— Ти все одно помреш. Вони вчули тебе…
— Мені треба подумати.
— Ти боїшся знищити ЇЇ! Але ж МЕНЕ…
— Не треба!!
Його справді вчули. З вирви, звідти, де стовпом стоїть жахливий смерч, до нього тягнуться сотні рук.
Що відчував Атрик Оль?
— Час! Час! Вбий їх, інакше вони знищать цей світ, ти страж, Старже, все людство за твоєю спиною!!
Бідне людство, Дюно. Воно обрало поганого стража. Тим більше, що стріляти у відьму — це значить — поцілити в іншого. В ІНШОГО, Дюно…
— Спробуй… треба спробувати. Ніхто не стріляв у НИХ — ЦИМ. Ти ж убив, убив мене… У тебе є досвід. Спробуй і її… Ти повинен знищити ЇЇ!
Не можу… Не ЇЇ я вб’ю — а руду дівчинку-лисеня. Гадаєш, убивати коханих — це… можна відпрацювати? Довести до автоматизму… НЕ ХОЧУ. Годі. Хочу, щоб вона ЖИЛА…
— Ти НЕ повернеш ЇЇ!
Подивимось…
Він востаннє поглянув на екран і пожбурив коробочку в обличчя відьмам, які по колу здіймалися розлогими схилами.
Її нове тіло з кожною миттю набувало сили і стрункости. Руки смерчу захопили жменю зір — в тугому конусі вихору мерехтіли білі та жовті іскри, наче вогні на святковій каруселі, плуталися у гривах коней і суперничали сяйвом з очима ЇЇ дітей.
Потім ритм збився. Ледь-ледь. На мить, коли вихор із реготом підхопив зелене авто і поніс по спіралі, вирішуючи, де саме запалити димне бензинове вогнище…
Вирішив.
Вибух розцвів, мов квітка латаття; ВОНА замилувалася танцем вогню, що ідеально вписувався у загальний ритм. І не одразу розчула зляканого крику доньок.
На землі поруч із вогнищем лежав хтось, наділений владою, ЯКА подібна була до білого спалаху, різко пахла, турбувала і дратувала. ВОНА бачила, як діти ЇЇ потрапили в коло його сили і не можуть протидіяти йому…
Почуття було таким, наче стиснений п’ястук ЇЇ мучать тупою голкою. Сильніше, ще сильніше…
ВОНА всміхнулася. Біле коло влади прибульця спалахнуло яскравіше — і змеркло. ВОНА просто струсила з себе голку. Легко; ЇЇ діти, ЇЇ пальці, ЇЇ слухняні м’язи напружились — сила їхня спалахнула темно-червоним і прорвала біле, і панцир, що ним людина намагалася себе захистити, і ледве не розірвала на шматки її саму…
Але людина ще не була безпорадна. Вдарила по ЇЇ пальцях болючим білим розрядом — і вислизнула. Ударила ще.
ВОНА розлютилась. Пальці ЇЇ зчепились, ламаючи супротивну волю, наче кістки в жорнах. Біль зайди був зеленою, мерехтливою хмаркою; ВОНА розтиснула п’ястук і надала своїм пальцям деяку свободу дії — завершити розправу.
Повернулась у маленьку — себе. Розсклепила повіки.
Її діти раділи. Їхня радість огортала її, мов м’який, прохолодний шлейф.
Процесія. Вони несли його тіло — впокорене, безжиттєве, важке. І йшли за ним — довгий ескорт по колу, аж ті, хто несуть тіло зайди, мало не наступають на п’яти останнім у процесії…
Вони тримали його на витягнутих руках. Голова його закинулася підборіддям у небо, обличчя інквізитора здавалося перевернутим портретом…
— Івго…
Ні, уста його нерухомі. Але вона виразно чула…
— Івго…
Процесія повернулася до палаючого автомобіля. Ні, вже не палаючого — вихор подбав, аби полум’я з’їло все, що могло. Лишився тільки чорний кістяк.
ЇЇ діти тріумфували; вони доволі настраждались у пошуках змісту, ЇЇ діти в праві судити втілення усіх своїх бід, не людину, яка втратила силу і владу, але страховисько, що багато століть жерло їх — Інквізицію.
ЇЇ пальці неквапно затягували залізний трос на його зап’ястках. ЇЇ діти прикручували Великого Інквізитора до залишків його «ґрафа». Нехай поєднаються — людина-машина та машина-людини…
— Хмизу!
Їх багато; кожна кине по гілочці — здійметься високе багаття…
Вона сиділа на своєму троні. Над головою її — вісь буревію.