У жахливих снах їй верзлося, ніби вона в довгому чорному вбранні схиляється над відкритою старою книгою. Ніби йде вузькою звивистою дорогою, одна з багатьох у моторошній процесії, що заворожувала, позбавляла власної волі; нарешті, ніби гола, вона летить на помелі… Але варто було прокинутись, відчути поруч із собою теплого Назара…
Івга отямилась. Ось уже два дні її переслідують телефони. Вони женуться за нею назирці, хапають за руки, кидають слухавками в обличчя: набери номер! І Назар скаже: «Івго… Лисенятко моє, куди ж ти… Де…»
Вона закусила губу. Голос почувся надто чітко, аби бути вигадкою; можливо, вона спроможна читати думки на відстані… Назарові думки.
— Ало.
Дівчина мало не скрикнула. Притиснула слухавку так, що заболіло у вусі.
— Я слухаю, ало.
Сухий, напружений голос. Чи чекав він на дзвінок? Чи може здогадатися, хто саме мовчить і дихає в трубку?
Не може, — з відчаєм зрозуміла вона. Після цього всього — хто ж іще буде телефонувати і мовчати?!
— Нічого не чути. Ало. Говоріть.
Вона хотіла. Вже набрала повітря у груди, від чого телефон на тому кінці дротду сказав:…
— Нічого не чути, — повідомив Назар. — Передзвоніть, будь ласка.
Гудки. Лізуть з мембрани, як локшина чи пруття, яким у давнину карали неслухняних дітей.
Івга з обережністю поклала слухавку — але виходити з кабіни не квапилась. Дивилась, як котяться склом краплини повільного дощу.
Площа Переможного Штурму вісім, квартира чотири. Телефон…
Їй завжди важко давалися телефони. Як запам’ятати низку цифр, які нічого не значать?..
Але цей номер намертво засів у голові. Цвях…
Чи це в них візитівки такі? Раз поглянув — і більше ніколи не забудеш?..
Дощ залився їй за комір; вона зіщулилась.
Після цілого дня безглуздих блукань Івга натрапила на Палац Інквізиції.
Ось уже кілька годин вона тинялася, кружляла, заходила в кафе на філіжанку дешевої кави, вивчала назви вулиць і, поза тим, усе звужувала та звужувала коло; нарешті, перед нею постала висока, нова, але стилізована під старовину споруда з гострим дахом.
Дівчина остовпіла, наче пташеня перед зміїним лігвом. Зі стулок широких дверей дивилися мідяні герби з навскісним написом: «смерть погані». Погань — це я, — зрозуміла вона і знову, як своїм єдиним щитом, затулила груди сумкою.
Праворуч од головного входу тулилися тендітні скляні дверцята і рекламний щит, тільки от замість реклами на ньому — суворий плакат: «Відьмо…» — цвях у потилиці, — «… пам’ятай, суспільство не відмовляється від тебе. Коли ти зречешся погані й станеш на облік, ти будеш повноправним громадянином. Коли ти вперто тримаєшся зла, ти приречена на горе і самотність. За статтею… закону… не стали на облік… караються роботами… винні в злодіяннях… підлягають суду Інквізиції…»
Івга схлипнула. За якусь мить вона відчинить малі дверцята зі скла та ступить на шлях… назустріч іншим, нормальним громадянам, таким, як Назар. Коли суспільство не відмовляється від мене, чому це робиш ти? Ти що, кращий за суспільство?!
Тильним боком долоні вона втерла ніс. Її підхопив якийсь хворобливий кураж — втім, це приємніше, ніж розпач чи паніка. От візьме і зателефонує Великому… Ось так, не розмінюючися на дріб’язок… Прокляття, де будка?! Повно ж було…
Рука її впевнено відкрутила весь номер од початку до кінця, лише на останній сімці завагалась. Усього на мить.
Вона сподівалася, що запам’ятала неправильно. Що такого номера не існує, і телефонний робот одразу ж повідомить їй це своїм бридким гугнявим голосом…
Гудок. Довгий гудок виклику. Івзі похололо в животі.
Зараз слухавку візьме яка-небудь домогосподарка: «Інквізиція? Що за дурні жарти!»
Скільки гудків минуло? Три чи п’ять? Пан Великий зайнятий, його практично ніколи не буває вдома… Великий пан.
На восьмому вона майже заспокоїлась. Вирішила дорахувати до десяти — і податися геть. Тим паче, що кураж уже зовсім вивітрився…
— Я слухаю.
Руда мало не впустила рурки.
Холодний, утомлений голос, відчужений, наче з іншого світу.
— Слухаю…
Треба було швидше кинути слухавку. Урвати небезпечну нитку, яку так необережно простягнула між собою і…
— Хто говорить?
Івга облизала губи. Потягнулася до…
— Івго, це ти?
Вона не встигла зупинити власну руку. Її долоня так натиснула на важіль, що залізні ріжки боляче вп’ялись у тіло.