Вітер змінив напрям.
Чоловік продовжував сидіти нерухомо, але тепер очі його не припиняли бодай на мить обмацувати темряву за вогняним колом. Може прийти і Чугайстер. Придибати, аби танцювати біля багаття — кепське, кепське сусідство…
Далеко, у мороці, на порозі приземкуватого будинку пискнув приймач. Північ.
Ледь помітна напруга пробігла підсвіченим гіллям смерек, ледь помітний подув; чоловік теж напружився, і спина його захолола. Примарилось? Стогони… Шелех… Зблиски… Чи ні?..
— Геть, відьмо, — мовив він, повільно зводячи бартку.
Жінка стояла на межі освітленого кола.
І він, уже готовий кинутись, ударити — відсахнувся.
Та, котра прийшла на чисте полум’я, не була відьмою.
Біле, мов молоко, тіло. Знекровлене обличчя; кожною рисою знайоме, тільки очі надто великі, більші, аніж за життя.
Ім’я її так і не зійшло з його вуст, що більше не корилися йому; жінка повільно похитала головою, не відводячи дивного, прозорого, журливого погляду. Тонка шкіра просвічує наскрізь. До щему рідне обличчя.
— Ти… прийшла… а діти… сплять.
Що ще він міг сказати?!
— Діти… сплять. Я скажу їм… що ти… приходила.
Заперечний порух голови.
Він підвівся. Зробив крок. І ще… Ще; варто простягнути руку — і пальці відчують тканину її сорочки. Тепло її шкіри. Дотик волосся.
І все повернеться.
Забув про чисте вогнище. Забув про відьму — безтямно тягнувся у темряву, за тією, під чиїми ногами не хилилися трави. Вона відступала, наче ваблячи, всміхалася збентежено безтілесними вустами.
— Заче… кай…
Обличчя її раптом змінилось. Тепер у тьмяних очах жінки стояв жах; вона дивилася йому за спину.
Він озирнувся.
Там, де серед темряви палало полум’я, стояв Чугайстир.
Лісовик, що полює на нявок. Який прийшов задля того, аби зжерти цю жінку, нявку, нав.
І хоча біла постать уже розчинилась у мороці лісу — чоловік знав, як легко Чугайстир наздожене її. За мить.
Він ступив уперед, білими пальцями стискаючи непотрібну бартку. Що Чугайстрові до малого топірця з гострим лезом. Людям відомий лише один спосіб зупинити його. Ненадовго…
Широким жестом чоловік розкинув руки:
— Потанцюймо? Потанцюймо, дядьку!
Лісове породження мовчало, на широкому обличчі, вкритому кільчастим хутром, проступив глум. Надто близько нявка, жадана здобич. Чугайстир не припинить полювання навіть заради улюбленої втіхи…
— Танцюймо?! — чоловік хвацько присів, і бартка в його руках закрутилася широким сяйливим колом.
— Навіщо стоїш на моєму шляху? — спитав Чугайстир. Голос — наче поскрип старої смереки.
Чоловік зупинився і трохи не впустив топірця.
— Нявка несе тобі смерть, — чорні собачі губи Чугайстра розтягнулися в усміху. — Та все ж ти не хочеш, аби я знищив її?
Чоловік мовчав, Чугайстир нахилився до нього:
— Хай ти здолаєш відьму — нявки тобі не здолати, бо вона — це почасти ти сам… Ти не боїшся жити — та все ж не бажаєш, аби я знищив твою наву?
Людина мовчала.
— Добре ж, — сказав Чугайстир, і від голосу його злякано здригнулись ялиці. — Най твоя нявка затягне тебе в імлу понад урвищем.
Лісовик пішов.
Смерекове віття на шляху його не тремтіло.
Розділ 1
… І тоді Івга дозволила собі розпружитись. Уперше за останній час.
Людина, яка всі ці дні сторожко вивчала її, нарешті заспокоїлась і навіть розцвіла. Від якогось із жартів рудої, мов соняшник, дівчини її майбутній свекор розреготався до сліз — коли ж відсміявся, зажадав, аби невістка припинила величати його «професором», а називала, як належиться — «тато». І вона розквітнула й собі.
Так починався вечір у родинному колі… І коло вогню; Івга сама розкладала багаття посеред галявини для вечірок.
… — Серденько аби бажало, інше все ж аби могло! — Професор виявився просто-таки «душею товариства». — Там, де двоє, скоро й третій, там, де троє, стане десять; п’ємо, щоби було, діти, нас чимбільш у цьому світі!..
У високих вікнах її майбутнього дому палало червоне призахідне сонце. Вікнах будинку, своїм череп’яним дахом і, головне, балконом, повитим виноградною лозою схожого на етикетку від пляшки старого вина. Тремтів у височині сяйливий мідяний флюгер. Через двір чвалав Назар, несучи під пахвою кошик зі стравами, і постійно щось губив — то рушник, то серветки, то картоплину.
А «тато» наладнав мандоліну; репертуар цього поважного чоловіка складався здебільше з пустотливих, грайливих пісень. Від сміху Івга двічі впустила у вогнище канапку; «душа товариства» зблискував очима і плів таке, від чого проступав сором’язливий рум’янець навіть у Назара.